Потайна кімната - Йорн Лієр Хорст

Ліне обійшла кухню і вітальню. Амалія чимчикувала за нею.

— Не йди, чекай тут, — знову сказала вона малій.

Ліне перевірила спальні й підвал, аби впевнитися, що нікого немає. Потім повернулася в коридор, замкнула вхідні двері, взяла Амалію на стегно й ще раз рушила кімнатами, щоб уважніше приглянутися, чи нічого не зникло. Нічого підозрілого їй не впало в око. Ноутбук лежав на кухонному столі, там, де вона його залишила. Торбинка висіла на спинці стільця. Гаманець на місці. Та все ж вона не могла позбутися відчуття, що вдома хтось побував.

Вікна в спальнях стояли прочинені на провітрювальну шпарку. Вікна старі, їх можна було відчинити ззовні, запхавши скіпку чи гіллячку й скинувши гачок.

Ліне ввійшла до своєї спальні. Вікно тут виходило в садок на задвір’ї, якого не видно від сусідів. На підвіконні стояла фотографія мами й скляний єдиноріг. Їх начеб ніхто не переставляв, не видно було ніяких відбитків ніг чи інших слідів, які могли б свідчити, що хтось заліз у вікно. Хоча й не факт: хтось міг прибрати за собою, а тоді непомітно вислизнути через парадні двері.

Амалія виверталася, хотіла злізти з рук. Ліне поставила її на підлогу, підійшла до вікна, зачинила його, відганяючи від себе непевні думки.

43

Веґард Скоттемюр виїхав з Колботна в 2004 році і відтоді поміняв ще три адреси проживання. Остання — сучасний котедж на Льоренскоґ, на вуличці, яка закінчувалася глухим кутом. Адріан Стіллер повільно проїхав повз садибу й поставив авто в кінці вулиці. Перш ніж вийти, пробіг очима свідчення Скотемюра, надані в 2003 році. Тоді багато хто помітив чоловіка, який був на пробіжці у лісі, вдягнений у блакитно-білий костюм — кольори місцевої спортивної команди. Побачивши у місцевій газеті заклик з’явитися у поліцію всім, хто щось бачив, Веґард Скоттемюр прийшов до відділку. Надвечір у четвер 29 травня 2003 року він трохи відхилився від звичного маршруту, щоб справити малу потребу, і пробіг кілька метрів униз, до занедбаної насосної станції. Нікого й нічого не побачив, та цілком можливо, що його хтось помітив з автомобілів, які проїжджали головним шосе.

Стіллер поклав папери в окрему папку, взяв з собою і попрямував до будиночка. На поштовій скриньці й на дверному дзвінку зазначено лише ім’я.

Усередині почувся зумер, коли він натиснув на дзвінок.

Двері відчинив чоловік у спортивному костюмі. Верх наскрізь промок від поту.

Стіллер показав йому своє посвідчення.

— Я працюю з давніми й нерозкритими справами, — повідомив він. — Хотів би поговорити з вами про Симона Мейєра, який зник поблизу Єршьо в 2003 році.

— Зараз?

— Якщо ви не проти… Це не займе багато часу.

Чоловік на порозі відступив на крок і пропустив Стіллера до помешкання.

— З’явилися якісь нові сліди? — зацікавився Скоттемюр.

— Та ні, це радше рутинна процедура, — пояснив Стіллер. — Ми розмовляємо з усіма, хто давав свідчення, про всяк випадок. Хтозна, можливо, не всю отриману інформацію тоді перевірили. А ще у декого могла помінятися життєва ситуація, і те, в чому людина не посміла зізнатися 2003 року, вона наважиться сказати тепер.

Веґард Скоттемюр жестом запросив Стіллера сісти до столу й, перш ніж сісти самому, набрав у пляшку води.

— Ви мешкаєте самі? — запитав Стіллер, виймаючи з папки старий протокол допиту.

Господар ствердно кивнув.

— Пригадуєте свої тодішні свідчення?

— Приблизно… Я зазвичай бігаю повз з’їзд до насосної станції. Тоді пробіг трохи далі, щоб полюрити.

Стіллер підсунув йому через стіл протокол.

— Хочете переглянути?

Скоттемюр підсунув аркуш до себе, швидко перебіг очима заледве пів сторінки тексту, набраного на друкарській машинці. На допиті Скоттемюр ще розповів, у що був одягнений, яким маршрутом біг і коли повернувся додому. У 2003 році він мешкав у батьківському домі, займав помешкання на цокольному поверсі. Батьки могли б підтвердити його слова.

— Ви особисто знали полісмена, який вас допитував? Арнта Ейканґера?

— Знав, хто це, але не особисто. Усі більше чи менше знали співробітників місцевого поліцейського відділку. Тепер він став політиком!

— Так-так… — усміхнувся Стіллер. — Голосували за нього?

Скоттемюр теж усміхнувся.

— Не та партія, за яку варто голосувати.

— Може, ви ще йому про щось розповіли, але цього немає в протоколі?

Веґард Скоттемюр відпив ковток води з пляшки, похитав головою.

— Та ні, не думаю.

— А може, пізніше вам спало щось на думку, чого ви не згадали на допиті?

— Та про що там було розповідати, — Скоттемюр повернув Стіллерові аркуші протоколу.

Стіллер почувався трохи розгублено. Він був певний, що перед ним — анонімний автор записки і що буде зовсім неважко спонукати його в цьому зізнатися. Довелося поперти навпростець.

— Ви знаєте, хто такий Бернгард Клаусен?

— Звичайно!

— Того дня ви його бачили?

Скоттемюр глянув на протокол допиту.

— Я вже пояснив, що бачив, а чого не бачив, — відповів він.

Стіллер вагався, чи запитувати Веґарда про його сексуальну орієнтацію, однак передумав.

— При перегляді давніх справ ми завжди просимо причетних дати пробу ДНК, — сказав він натомість.

— Та я ніби й не причетний, — заперечив Скоттемюр. Стіллер усміхнувся, виймаючи пробірку з штапелем. — Ви перебували на місці зникнення Симона Мейєра. Тож ми хотіли б мати ваш зразок ДНК. Нові технології дозволяють тепер виявити те, чого не можна було виявити багато років тому, — пояснив він. — Ви ж не проти?

— Не бачу сенсу, — не погоджувався Скоттемюр.

— Ідеться про метод виключення з числа підозрюваних, — наполягав Стіллер, виймаючи штапель з ваткою. — Це дуже швидка процедура. Треба лише зволожити ватку вашою слиною.

Веґард Скоттемюр таки дозволив взяти пробу, виконавши всі інструкції Стіллера.

Адріран Стіллер встав з-за столу.

— Може, хочете щось додати, перш ніж я піду? — запитав він.

Скоттемюр поволі підвівся. Стіллерові здалося, наче він хоче щось запитати чи розказати, однак той лише похитав головою.

44

Перед шостою ранку Амалія причовгала в Лінину спальню і залізла в її ліжко. Ліне прокинулася і вже не змогла заснути знову. Ноутбук лежав поруч від учорашнього вечора. Вона розвернула його до себе, увімкнула і почала перечитувати протоколи допитів Арнта Ейканґера. Свідчення майже не відрізнялися між собою ні за змістом, ані за формою викладу. Допитані чоловіки розповідали про свої пересування і про те, що бачили. Найближче до місця, яке всіх цікавило, перебував бігун на ім’я Веґард Скоттемюр, він спустився за малою потребою на 15–20 метрів нижче насосної станції, і сталося це незадовго до сьомої вечора. Протокол закінчувався наданням інформації, що мешкав він у будинку батьків, займав