Смерть манекенниці - Петре Селкудяну
— Гаразд. Але для чого такій людині, як він, ота смердюча секта? Та ще бути її ватажком?
— Я це збагнув, прочитавши дисертацію Камелії Скурту і побесідувавши з нею. Петрашку завжди хотів мати владу над людьми, але як медикові це йому було не під силу. І він вирішив спробувати в іншій сфері. Завдяки красномовству й ораторському хисту, а також здатності трохи гіпнотизувати він досяг цілковитого успіху. На таких збіговиськах це не важко. Що дає йому секта? Передусім юних і вродливих дівчат для любощів, а по-друге, ці ж дівчата-сестри згодом стають його клієнтками і дорого платять, коли настає потреба зробити аборт. На зібрані таким робом гроші він купив машину, розкішно вмеблював квартиру і живе по-царському. Сувора таємниця, якої фанатично дотримуються всі члени секти, надійно забезпечує йому мовчання клієнтури. Грішили всі, ніхто не має права розповідати про це, а зиск — тільки йому.
— У нас досить доказів, щоб заарештувати його.
— І він дістане по закону щонайбільше шість років. А я хочу, щоб заплатив головою.
28Близько сьомої ранку Панаітеску привіз Діда на вулицю доктора Лістера. Про вчорашню образу водій уже не нагадував, і Дід остаточно задобрив його, пообіцявши, що запросить на сенсаційне викриття злочинців, яке відбудеться найближчим часом. Панаітеску був у новому костюмі. Широкі плечі піджака, щедро підбиті ватою, робили його схожим на штангіста.
Залишивши водія в «б'юїку», Дід перейшов на той бік вулиці. Вартовий був на місці.
— Щось помітив, товаришу Оприш?
— Нічого, Діду. Можна йти додому?
— О котрій годині ти заступив?
— Опівночі.
— Дякую. Іди, будь ласка, відпочивай. А я й очей не склепив за ніч.
Оприш протер очі, засунув руки до кишень і повільно пішов додому.
Дід піднявся на мансарду. Дойна лежала в ліжку одягнена. Вона помітила, що за нею стежать, і цілу ніч не могла заснути. Біля неї стояла чашка з недопитою кавою.
— Занапащаєш собі здоров'я, Дойно. Така, як ти, манекенниця мусить завше бути свіжою і красивою, — добродушно зауважив Дід.
— Чого ви прийшли? Коли ви дасте мені спокій? Що я зробила?
— Не дамо тобі, дівчино, спокою, бо ти погано поводишся і приховуєш важливі речі. Ну, це я жартую. Я прийшов сказати, що вже настав кінець твоїм мукам. Віднині можеш жити спокійно.
Дойна недовірливо зиркнула на нього, її щоки трохи порожевіли. Ніяк не могла повірити Дідовим словам.
— Так, так, дівчино. Як бачиш, ми встановили істину і без твоєї допомоги. А щоб ти переконалася в цьому, доведеться виконати деякі формальності.
— Які ще формальності? — злякано спитала Дойна.
— Нам ти нічого не хотіла говорити, а від мене хочеш негайно довідатися про все. Це не зовсім чемно. Думаю, ти в змозі проїхати зараз зі мною до міліції?
Дойна хотіла щось відповісти, але враз гірко заплакала.
— Я так і знала, що заарештуєте мене.
— Лише той, хто відчуває за собою провину, чекає на арешт. Людина з чистим сумлінням спокійно спить, хоч і знає, що вона під наглядом. А ти, навпаки, цілу ніч не спиш, та ще й признаєшся, що ждеш арешту. Не бійся, проїхати зі мною до міліції ще не означає бути заарештованою. Десятки людей бувають там, і нічого з ними не трапляється.
Дойна влаштувалася на задньому сидінні, старий біля неї, хоч любив сидіти спереду — там не так трясло.
До міліції доїхали за п'ятнадцять хвилин. На звичайному автомобілі й п'яти хвилин було б забагато, але «6'юїк» Панаітеску мав свою швидкість, і водій не перевищував її, особливо ж після недавнього штрафу.
Дід провів Дойну до білостінної кімнати. Тут нічого не було, крім двох чорних табуреток. На одній з них сидів Вінченціу. Коли дівчина оглянулась, то не побачила дверей, що встигли безшумно зачинитися. На білій гладенькій стіні — жодного знаку. Не помітила вона й замаскованого вічка, крізь яке працівники міліції стежили за кожним її рухом.
Дойна здригнулася: Вінченціу не зводив з неї очей, і на його обличчі з'явилася крива, зловісна посмішка. Дівчина хотіла крикнути, але не змогла — горло перехопила спазма, і з нього не вирвалося жодного звуку. Немов підтята, впала на табуретку.
— Що ти тут робиш, Дойно? Прийшла подивитися на мене?
Дівчина не відповіла.
— Це ж ти сказала? Ти вигадала, ніби я схопив тебе за шию? Та мені вже байдуже. Я признався старому інспектору, розповів, як убив Йоану…
Дойна скочила на ноги.
— А тебе я не зачіпав. Навіщо ти збрехала? Чому