Пригоди Клима Кошового - Андрій Кокотюха

пояснити й це. Рушив далі, у протилежний бік, у глиб двору. Посунувши за ним, Клим та Шацький пройшли крізь ще одну арку. Або Кошовому здалося, або вона справді виявилася трошки вужчою, навіть нижчою й темнішою. Вивівши невеличку процесію в наступний, ще глибше розташований дворик, Тима кивнув на освітлені ще вікна, вкотре нагадавши цим про обережність. Тоді ступив праворуч, і компанія посунула далі, тримаючись ближче до глухої цегляної стіни. Вона стала дороговказом, бо незабаром завернула, і трійця занурилася в маленький прохідник.

Ураз Тима різко скинув правицю, зупиняючи рух. За його прикладом Кошовий із Шацьким притулилися до стіни, затамували подих. Аж тепер Клим зрозумів, у чому справа: у темряві товклася парочка. Захоплені одне одним, коханці забули про все на світі, натхненно цілуючись. Зі свого місця жоден із трійці змовників не міг того бачити, але характерні пристрасні звуки все ж чулися.

Невідомо, як довго то все могло тривати. Ступивши на два кроки назад, Тима голосно прокашлявся. Зойкнуло тонко й по-жіночому, пробубонів нерозбірливий чоловічий басок, і тіні зарухалися. Одна, менша, ковзнула в глибину дворика, щезла всередині будинку. Інша, більша, трохи потупцяла, потому розвернулася й посунула просто на трійцю. Та в останній момент кудись завернула й зникла в невеличкому лабіринті переходів.

Компанія, далі скрадаючись, рушила вперед. Клим уже не фіксував, скільки разів вони завернули, через скільки арок та двориків проскочили нечутними примарами. Зрозумів одне: сам ніколи б не розібрався в захованих від стороннього ока львівських вуличках не лише вночі, а й серед білого дня. Принаймні вони лишалися для нього незвіданими поки, на даний час. Не знав, чи треба буде надалі вивчати ходи-виходи. Але про всяк випадок подумки позначив намір невидимою галочкою.

Вони виринули з міського лабіринту так само раптово, як занурились. Тільки здалося, що йшли довго. Насправді мандрівка за лаштунками Личаківської забрала хіба чверть години. На вулицю вийшли далі від будинку, де жив Кошовий. Від того місця, де на них біля хідника терпляче чекала крита коляска, той дім відділяло три наступних. Оминувши його з тилу, Тима ніби провів супутників потаємними підземними ходами. Щойно вигулькнули з найближчого двору, візник на козлах ворухнувся, пожвавився, смикнув віжками. Кінь пурхнув та легенько вдарив копитом. Кивком Тима звелів Кошовому сідати першим, і Клим заскочив усередину одним вправним рухом. Шацький виявився не надто зграбним, Тима підсадив зубного лікаря, сам застрибнув, уже коли коляска почала рух.

На вулиці було не так людно. Уздовж хідників горіли ліхтарі. Кошовий орієнтувався на місцевості. Тому довго не гадав: вони їхали в бік Верхнього Личакова.

Всю дорогу мовчали. Тільки Йозеф голосно сопів, щось зовсім тихо промовляючи собі під ніс. Клим міг закластися – Шацький молиться. Хоч сам Кошовий не бачив у нічній пригоді жодних загроз ані для себе, ані для нього. Проминувши костел Святого Антонія, візник трохи згодом завернув коня праворуч. Тут освітлення вже не було, зате небо розсипало зорі, й Кошовому відкрився довгий ряд ошатних, дуже затишних одноповерхових будиночків, котрі ховалися за деревами: ними вулицю обсадили з обох боків. Тут теж о цій порі не гуляли романтичні світські парочки, але шпацірували гурти, які хотілося обійти десятою дорогою.

Це вже були безроздільні володіння батярів. Хоч і не закріплені за ними жодним муніципальним документом.

Далі їхали недовго. Зупинившись біля нічим не прикметного зовні будиночка, візник пустив віжки, а Тима легенько підштовхнув Кошового – прибули. Вийшовши, Клим роззирнувся. Новий знайомий закликав за собою. Коли ж до них пристроївся Шацький, його зупинили.

– Що таке? – стрепенувся Йозеф. – Чи ви думаєте, я відпущу пана Кошового без нагляду до вашого вертепу?

– Ви хотіли їхати з нами сюди, пане Шацький, – цикнув крізь зуби Тима. – Але ми не домовлялися, що ви будете слухати наші важливі розмови. Гуляйте тут. Боїтеся – сідайте в коляску й поспіть. Вона довезе вас назад.

– На Личаківську?

– Хоч до самих Кракідалів. – Втративши до Йозефа інтерес, Тима легенько ляснув Клима по плечу: – Гайда. Ласкаво просимо «Під вошу».

Аж тепер Кошовий розгледів: перед ним не звичайний будиночок, а невеличкий ресторанчик. Світло з вікон, забраних зсередини шторами, підморгувало явно не всім перехожим. Це місце, куди не кожен зайде вільно о такій порі, зрозумів Клим. Щось на зразок батярської штаб-квартири, не інакше.

Вивіска в очі не кидалася. Та, проходячи повз неї, Кошовий все ж устиг прочитати назву.

Справді – «Під вошею».

Розділ тринадцятий

Таємна зустріч «Під вошею»

Переступивши поріг, Клим занурився у густу суміш запахів пива, шкварок, чогось пересмаженого, капусти й тютюнового диму.

Ресторанчик усередині виявився не надто великим, але й не зовсім маленьким. Круглі столики стояли по обидва боки, утворюючи неправильне півколо й лишаючи вільним прохід до шинквасу. Біля нього розсілися на стільцях поважні, один в один широкоспинні й широкогузні пани, нагадуючи пташок на дротах. Половина місць ліворуч від входу була порожня, лише за кутнім столиком примостилися дві дівиці, не інакше – місцеві повії, аборигенки. Поява нових відвідувачів миттю привернула їхню увагу, голови повернулися синхронно. Клим так само затримав погляд на курвах, зовсім недоречно згадавши враз, як давно веде чернече життя. Чи здалося, чи досвідчені дівулі на відстані відчули, що він давно постує, – бо одна повернулася на стільчику, зробила ледь помітний жест, моргнула.

Хоча… в сизому диму це могло й привидітися.

Ну їх. Вітер у голові – нехай, навіяв грішні думки. А ось вітер у гаманці тверезить. Тож Кошовий відвернувся, зиркнув праворуч. Цю половину зали окупували невеличкі компанії, переважно чоловічі, правлячи про щось за кухлями пива. Лише у дальньому кутку, зсунувши кілька столиків, розмістився строкатий гамірний батярський гурт, розбавлений жіночим товариством. Коли Кошовий із Тимою зайшли, вони саме розбирали свіжо налите пиво, хоч на столі помічалися й горілчані карафки. Та щойно вони рушили через зал до протилежного кута, де за окремим столиком уже сидів та чекав одинокий чоловік середнього віку, загуляла компанія зсунула кухлі й дружно, хай не надто злагоджено, вибухнула піснею:

 

Втем надхлдзі поліцай

І забара глос,

А я кулак звіям:

Поліц’янта в нос![38]

 

Невдоволено зиркнувши в той бік, Тима хитнув головою. До обраного ним для зустрічі кута дійшли під супровід зухвалого:

 

Але мі сі ніч не стало,

Бом я гультяй, яких мало!

 

До столика вже спішив перевальцем пузатий вусань із зализаним пробором. Тиму тут знали, але той, випередивши кельнера, мовив, наче плюнув:

– Скажіть тим вар’ятам, пане Цезарю, аби не волали на весь Личаків. Бо ставлять себе, мов жлоби. Інакше їх дуже ґречно