Червоне доміно - Фред Унгер

— Думаю, що це був монтер, — закінчила я. — Вони, напевно, помітили, що я сама, і вирішили пожартувати.

— ! в чому ж полягав цей жарт?

— Я ж тобі все щойно розповіла.

— І ти справді віриш у те, що якийсь монтер крадькома пробрався в твою робочу кімнату лише для того, щоб трошечки відкрутити кран? Але ж цього замало для жарту. Ти взагалі могла б і не помітити цього, якби перед тим не закрутила той кран.

Я зрозуміла, куди хилить Штефен. Справді, він мас рацію. Тепер і я зрозуміла, чому в нього таке серйозне обличчя.

— На твоєму місці я б усе-таки розповів цю історію Петерсу, — сказав він. — Якщо, звичайно, тобі все це не причулося.

— Напевно, ні. Я дуже виразно чула кроки.

— Тоді я б сказав йому про це. Ти знаєш» що недавно вже трапилась отака кумедна історія із сейфом у кабінеті Цибульки, Ти можеш вскочити в халепу, якщо мовчатимеш про цю пригоду.

Я знала, що він має рацію. Весь цей час я почувала, що вчора зробила помилку, коли пішла додому, нічого не сказавши Петерсу. Я сама заплутувала цю справу просто через те, що боялася. Учора я, напевно, могла б іще дешево відбутися. Це точнісінько так, як буває із зубним болем. Чим довше не йдеш до лікаря, тим гірше потім. Штефен, безумовно, має рацію. Я не йшла вже надто довго.

До кав'ярні зайшов монтер, роздивився навколо і попрямував до доктора Козеля. Що саме він сказав йому, ми не розчули за дзенькотом посуду. Доктор Козель кивнув головою й підвівся.

— Все готово! — гукнув він до нас. — Підйомний кран щойно перевірили. Можна починати.

На заводській брамі стояли вахтер Петерс з фельдфебелем і перевіряли перепустки. Вигляд у них був страшенно офіціальний. Коли я проходила через прохідну, фельдфебель похмуро насупився, а Петерс лише кивнув мені головою.

Я роздумувала, чи слід мені розказати все Петерсу зараз. Але обставини складалися дуже несприятливо. Раз у раз приходили все нові й нові люди, що вийшли надвір прогулятися або нашвидку випити десь чашку кави. Монтери, креслярі, службовці з адміністративного управління. А ось засигналила ще й машина. Петерс мусив відкрити важку залізну браму. Ні, зараз не можна йому заважати. Треба почекати кращої нагоди.

Яскраво освітлений прожекторами, виринув перед очима підйомний кран. Обидві його стріли круто здіймалися в небо. На фоні навколишньої темряви його ажурні ферми здавалися якоюсь тонкою ювелірною річчю. В кабіні горіло світло. За шибками ворушилися тіні. Хтось видирався вгору по драбині.

Не раз уже стояла я отак перед підйомним краном, проте завжди захоплювалася його колосальними розмірами. Заввишки він понад шістдесят метрів, верхня стріла — двадцять, нижня — п'ятнадцять метрів завдовжки. Десь посередині поміж обома стрілами привішено кабіну, що скидається на темний наріст в ажурному металевому сплетінні. Кран рухається по рейках. Його ходовий механізм приводиться в дію з допомогою гідравліки. Тросів майже не видно. Саме це та ще подвійна стріла і є нововведенням у нашому підйомному крані. Йому майже не потрібні сталеві троси, які здебільшого привозять нам з-за кордону. Наш кран, як уже сказано, приводиться в дію гідравлічною системою.

Досі гідравліка хвилювала нас найдужче. Ідея була не нова. Цілий ряд інших фірм уже кілька років сушив собі голови над цим. Але ніякого більш-менш прийнятного технічного розв'язання проблеми вони й досі не мали. Це розв'язання знайшли ми.

Та чи справді ми знайшли його? На папері — так. Численні випробування на моделі проходили задовільно. Але ж це були всього тільки спроби. А тут перед нами був перший прототип. Він мав довести, що робота нашого колективу не була марною.

Два роки праці витратили ми на це. Ні, навіть більше. Коли я, закінчивши вуз, прибула на завод, тут уже працювали над моделями. Отже, два з половиною роки, а можливо, навіть ще більше. Сотні тисяч марок. Ні, випробування мусило пройти успішно.

Якщо кран себе виправдає, значить нам пощастило досягти того, чого ніхто до нас іще не досягав. Ми знали, що через п'ять днів після випробування наш кран буде показаний іноземним журналістам та комерсантам, які прибули до нас у Лейпціг на ярмарок. Хоч показ крана і міг бути здійснений тільки поза територією ярмарку, бо восени на ярмарку демонструються лише зразки виробів, а не техніка, та ми знали, що, незважаючи на це, знайдеться чимало зацікавлених осіб. І тому це сьогоднішнє випробування так багато важило для нас.

Цим пояснювалася і та поквапливість, з якою в останні тижні проходив монтаж крана. Звідси також і понаднормові години праці для інженерів і креслярів. Раз у раз знаходились іще якісь деталі, які потребували додаткової перевірки, нових обчислень, контролю. Цим пояснюється і сьогоднішнє нічне випробування. Не те, щоб ми були справді фанатики-ентузіасти. Просто в нас було обмаль часу.

При випробуванні будь-якої нової конструкції — хай вона буде хоч найдосконаліша в світі — треба враховувати, що тут можливі ті чи інші, так би мовити, дитячі хвороби. Ніхто не може передбачити їх наперед. Ніхто не знає, скільки часу потрібно буде, щоб усунути їх. Якби ми почекали з випробуванням до завтра, то втратили б дванадцять дорогоцінних годин. Якраз їх могло нам не вистачити в кінці.

Монтажне риштування вже відкотили вбік. Тепер для тих, що поралися біля крана, лишилися останні дрібниці. Зняти захисне покриття, відсунути набік дошки, розкрутити кабель.

Я озирнулася навкруги.

Штефен десь зник. Доктора Козеля теж ніде не було видно. Отже, я ще мала час. Хто-хто, а вже доктор Козель неодмінно буде присутній під час випробувань.

Я попрямувала до будівель, де розмістилося конструкторське бюро. Усі коридори були освітлені. Грюкали двері. Хтось сміявся. Якийсь співробітник з адміністративного управління тягнув надвір таку силу стільців, що, здавалось, він не зможе з ними й кроку ступити. Однак він посувався вперед, обливаючись потом, відсапуючи, та ще примудрився й мені головою кивнути.

У вестибюлі, перед парадними сходами, стояли директор заводу, завідуючий