Зарубіжний детектив - Єжи Едігей

— Ім’я мертвого?

Мені відповідає прокурор:

— Крістіан Лукач, двадцять чотири роки, з Лугожа, студент останнього року Інституту прикладного мистецтва…

Прокурор хотів провадити далі, але я зупиняю його жестом. Слід обміркувати свої спостереження, і перше, що спадає мені на думку: «Людина освячує місце». Оглянувши все, я побачив, що юнак, живий ще кілька годин тому, прикрасив своє житло, перетворивши його з простого горища на цілий всесвіт.

Стеля — власне, внутрішня поверхня даху — обклеєна розмаїтими афішами кінопрокату та ілюстрованими вирізками з зарубіжних і румунських часописів. Усе нагромаджено, на перший погляд, безсистемно, проте вгадується певний графічний задум, — пояснити його, мабуть, до снаги мистецтвознавцеві чи критикові. Ліжко — щось схоже на широку канапу без ніжок — ледь вивищується над підлогою. Просто за ліжком, застеленим зеленим ліжником, — настільна лампа з дашком, роботи, напевно, самого студента. Нахиляюся, вмикаю лампу. На дашку засвічується реклама якоїсь авіакомпанії: від Бухареста, позначеного Тріумфальною аркою, тягнеться пряма лінія до Ейфелевої вежі і далі, через океан, до статуї Свободи. А звідти маршрут через Мехіко, Бомбей, Токіо, Москву… Мабуть, не раз, укладаючися спати, Крістіан Лукач вирушав у фантастичну навколосвітню подорож.

По ковдрі тягнеться змійкою білий електричний шнур. Один кінець його ввімкнений у розетку, другий закінчується не підімкненим ні до чого штекером… Шнур, видно, від магнітофона чи якогось іншого електроприладу…

Оглядаю доскіпливо помешкання. Скільки треба докласти зусиль, щоб прикрасити житло, як Крістіан Лукач! Блакитна полотняна ширма, розмальована найрізноманітнішими геометричними фігурами, чомусь приємними для зору та душі, відокремлює житлову частину від імпровізованої кухні, де раковина з водогінним краном, холодильник, туристична газова плитка, кухонний столик, заставлений мисками, склянками, кавовими філіжанками… І всюди взірцевий лад.

— Ти на кольорову плівку знімав? — несподівано для самого себе запитую Григораша, немов у всій цій справі фотографування для мене має першорядну вагу.

— Так… Добре б ще зняти на кіноплівку, — відповідає Григораш.

— Кінокамера з тобою?

— Ні, збираюся прийти завтра.

— Немає потреби.

Оглядаю квасні фізіономії інших. Прокурор, на мою думку, так і поривається завершити, бодай попередньо, формальності…

— І жодного листа?

Відповідає мені не прокурор, а лейтенант. Відрекомендовується і звертається до мене точно за статутом. Молодісінький, мабуть, щойно закінчив міліційну школу.

— Ми шукали скрізь, по всіх закутках, але замість листа знайшли тільки ощадкнижку на сімнадцять тисяч леїв… Тим часом добре відомо, що самогубці залишають листи на видноті…

— Так-то воно так… У дев’яноста восьми випадках із ста листи справді залишають. Проте бувають і винятки.

Я дивлюся на прокурора і, перш ніж обмінятися думками, запитую його не без докору:

— Чого викликали? Тільки через те, що не знайшлося традиційного прощального листа?

Прокурор не сердиться. Він погладжує підборіддя і втомлено всміхається.

— Причин аж три, — починає він здалеку. — Перша — брак листа, друга — як висить труп у зашморгу. І, нарешті, третя: на кухонному столі знайдено ампулу з-під морфію.

Я насторожуюсь:

— Використана?

Настала черга Григорашеві встряти в розмову:

— Я обстежив. Використана. Судячи з усього, зроблене ін’єкцію шприцом…

— А сам шприц?

— Не знайдено, — пояснює прокурор.

Тепер уже його черга дивитися на мене докірливо: як я, мовляв, міг подумати, що він викликав працівників карного розшуку без видимих причин?

Я мовчки ковтаю докір. Він має рацію.

Я прошу лейтенанта підсунути до повішеного табуретку. Він гречний. Решта всі не зводять з мене очей. Я стаю на табуретку і досліджую зашморг. Не потрібно багато часу, щоб пересвідчитись: друга причина, що назвав прокурор, досить поважна. Зашморг не тісно облягає шию, потерпілий задушився не зразу. Смерть Крістіана Лукача, поза всяким сумнівом, була тривала й болісна. Я зіскакую з табуретки й знову запитую Григораша, чи все він сфотографував… Немає потреби уточнювати, що саме: він мене розуміє з півслова.

— Сфотографував!

— Пересвідчився, капітане? — Голос прокурорів здається тепер не втомленим.

Показую очима на доктора Патріке, великого мастака розтинати трупи: той, як завжди, спокійний і замислений.

— Він має пересвідчитися остаточно…

Патріке згідливо схиляє голову і запитує, коли можна буде зняти трупа. Я не відповідаю: дозвіл дає прокурор. Той, одначе, просить не квапитись і запитує мене:

— Вам щось не ясно?

Ото запитання! Чи мені щось не ясно? По-моєму, тут нікому нічого не ясно!

— Він жив сам?

— Сам, — уточнює прокурор.

— Батько-мати є?

— Атож. У Лугожі.

— Як виявлено труп?

— Знайшла хатня робітниця. — Прокурор бере зі стільця течку, дістає звідти свої нотатки. Прочитавши очима написане, провадить: — Лукреція Будеску, служить хатньою робітницею в родині Цугуїв, що мешкає на другому поверсі. Водночас прибирала і тут, у студента… Сьогодні ввечері, десь о 18.40, знаючи, що Крістіан Лукач удома, зійшла сюди. Постукала у двері — тихо, тож вона відчинила двері й зайшла. Коли дивиться — труп. Вона зчинила лемент і сколошкала весь будинок, а сама зомліла. Збіглися сусіди, знайшли її долі… Отак виявлено Лукачів труп.

Лейтенант наважується доповнити прокурора:

— Спочатку повідомили нас, відділення міліції, а потім ми дали знати прокуратурі.

— Ви вважаєте вмотивованим моє клопотання про участь у слідстві карного розшуку? — не вгаває прокурор.

«Ви мені зіпсували вечір, товаришу прокурор, — відповідаю я подумки. — А тепер боїтесь відповідальності за ведення справи. Ви що ж, гадаєте, я не маю права піти в кіно, хай і на дурнуватий фільм, чи повечеряти і потанцювати в ресторації?..» А вголос кажу інше:

— Ви вчинили слушно… Участь карного розшуку, як на мене, необхідна. — Я роблю паузу і докірливо дивлюся на прокурора: — Єдине: ця справа тепер на моїй шиї.

Беріндей ховає папір у течку, наче не чуючи моїх останніх слів. З’являється двоє санітарів. Доктор Патріке дає їм якісь настанови. Петля має лишатися прив’язаною за гак. Мені не до вподоби такі сцени, і я проходжу за ширму, в кухню, махнувши рукою Поваре, щоб ішов за мною. Він од мене за кілька кроків.

— Чогось шукаєш? — запитує.

Не так шукаю, я хочу нанюхати, мов пес, бодай якийсь слід… Оглядаю ще раз предмети, зібрані в цій міні-кухні і знову відзначаю чистоту й лад навколо…

— Зробив сам собі укола, — чую звернений до мене голос Поваре, — впав у ейфорійний стан, утратив над собою контроль… Саме так можна пояснити, що, позбувшись шприца, він забув про порожню ампулу. А потім устромив голову в петлю. Досить-таки дивний спосіб самогубства! А проте я не бачу причин, чому прокуратура повинна спихати цю справу на нас.

«Браво, Поваре! — кляну я його подумки. — Спочатку ти висмикуєш мене з «Патрії», відриваєш од нареченої, отруюєш мені життя, а вже потім радиш не братися до