Зарубіжний детектив - Єжи Едігей

Що ж, почнімо з нуля… Тобто спочатку з Лукреції Будеску. На мою думку, її додаткові свідчення матимуть надалі неабияке значення. Я згортаю досьє і підводжуся з твердим наміром, як то кажуть, схопити вола за роги. Чогось мій приятель, прокурор, опізнюється. Я мушу гаяти час, доки він з’явиться, і курити цигарку за цигаркою. Нарешті він приходить, і ми рушаємо на вулицю Ікоаней.

4

Лукрецію Будеску ми знаходимо швидко. Дзвонимо в квартиру Васіле Цугуя, і вона відчиняє двері. Впізнає прокурора й дарує йому знадливу усмішку, збоку досить-таки сміховинну. На вигляд вона значно молодша своїх літ: під сукнею, що облягає стегна, вгадується струнке, пружне тіло. Впадає також у вічі, як яскраво вона розмальована: багато пудри та крему на обличчі, густо наквацяні вії — все це відвертає від неї. Якби вона стрілася мені на вулиці, я б розреготався.

— Товариш із міліції, — відрекомендовує мене прокурор. — Хотів би з вами поговорити.

— Зараз усі на роботі. Мені не вільно впускати в помешкання.

Голос її також викликає сміх — якщо не бачити перед собою нафарбованого обличчя, можна подумати, ніби розмовляєш із дитиною.

Власне, ми й не збиралися розбалакувати з нею в апартаментах Цугуя.

— Зайдімо до вашої кімнати, — з гречним усміхом пропонує Беріндей. Враження таке, ніби він прийшов не в службових справах, а щоб продовжити розпочатий напередодні флірт.

— Моя кімната в іншому під’їзді… Але там тісно.

— Нічого, якось помістимось, — заспокоює гречний прокурор. — Зійдімо вниз і перейдімо подвір’я.

Вона погоджується і трохи затримується, щоб замкнути двері. На сходах ділюся враженнями з прокурором. Він регоче:

— Атож, страшненька… Але хіба мало на вулицях чи ще десь таких самих розмальованих? Та й зрештою, що вона нам?

Ми виходимо надвір. Прокурор зупиняється на мить коло свого «трабанта» і милується на нього. Машина — його гордість. Ми пірнаємо в інший під’їзд. Випередивши нас, Лукреція Будеску вже чекає на помістку. Навіть серед білого дня тут сутінь. Відчинивши двері мешкання на другому поверсі, жінка знову вибачається за тісноту.

Справді: втрьох ми ледве вміщаємось. У комірчину завбільшки з тюремний карцер втиснуто вузьку канапу, стіл із стільцем і старий комод.

— Я ж вам казала, тісно, — докірливо нагадує Лукреція Будеску.

— Та вже як є, — підбадьорює її прокурор, оглядаючи кімнату, — Ми з вами сядемо на канапі, а капітан — за столом, щоб нотувати…

Ми прилаштовуємось, як загадав прокурор: я на табуретці за столом, вони вдвох — навпроти на канапі. Хитрі прокуророві очі ніби запитують: «Непогана з нас пара, га?»

Видовище й справді кумедне. Виймаю записника і кулькову ручку, готуюся нотувати. Бачу на стіні фотографії відомих бухарестських акторів, куплені, видно, в кіоску. Серед них упізнаю фото самої Лукреції Будеску.

«Щось тут не так, у цій комірчині…» — спадає мені на думку, перш ніж я беруся до справи. Сам не знаю чому, завжди, ведучи допит чи розмову, я невідривно дивлюся в очі співрозмовникові. Цього разу, одначе, мій відрух не спрацьовує: мене охоплює незбагненна ніяковість.

Бачу, як прокурор виймає з течки знайоме досьє і, перш ніж заглибитися в нього, чекає, поки я сформулюю перше запитання.

— Чи добре ви знали Крістіана Лукача?

— Крістінела? — швидко відгукується Лукреція Будеску і, назвавши небіжчика зменшувальним іменем, поблажливо посміхається. — Я знала його дуже добре… Працьовитий юнак, чемний і спокійний… Бачили, як він опорядив мансарду? Все це — своїми руками. Зразу по приїзді до Бухареста, 1971 року, коли його рідний дядько Мілуце Паскаре, колишній власник цього будинку, віддав горище під житло.

— А доти жив хто на горищі?

— Ні… Він мені сказав — а зі мною він був щирий: «Краще вже жити на цьому горищі, ніж у гуртожитку чи наймати десь куток!» І був такий щасливий, радий… Боже, боже, яке нещастя!

Я злякався, що вона зараз розплачеться. Але ні, обійшлося без сліз. Це мене насторожило.

— Він був добряк! — охоче провадила жінка. — Я йому подобалась. Але він був порядний, нічого такого собі не дозволяв. А от старий його дядько, навпаки, нахаба… Якось, коли ми зосталися наодинці, він поліз обніматися, що вже я його вичитала!

_ Помалу-малу до мене доходить, що воно за цяця — моя співрозмовниця! Зиркаю на прокурора — він ховає у вуса посмішку.

— Коли ви бачили Лукача востаннє? — повертаю її до теми нашої розмови.

— Вчора, коли він попрохав мене піднятися до нього по сорочки для прання. Він був у доброму гуморі, веселий.

Розповідає вона логічно, доладно, і я думаю: щоб її зрозуміти, треба не зважати на її наквацяне обличчя і очевидну душевну неврівноваженість.

— Отже, він був життєрадісний хлопець? — Я спрямовую її розповідь у бажане річище. — Вряджав вечірки, пиятики, танці?

— Лише на свій або на її день народження.

Зненацька я помічаю, як на цих словах вона починає нервово перебирати пальцями поли сукні…

— Її день народження? — перепитую здивовано.

— Він мав кохану… — Говорить вона глухо, з очевидним роздратуванням. — Студентка-медичка. Жила з ним… уже з півроку, як вони розлучилися.

— Жили вони разом?

— Ні. Вона приходила до нього. Вона лиха дівчина, тільки й знала, що мучити його або ревнувати до мене.

Жінка високо підносить голову, наче й справді хоче довести, що Лукачева любка мала підстави для ревнощів.

— Як її звати?

— Петронела Ставру.

— А ви не цікавились, чому вони розлучилися?

Запитання належить прокуророві — досі він дотримувався цілковитого нейтралітету. Лукреція Будеску жваво повертається до нього. Не знаю, що вона прочитала на його обличчі, тільки враз засяяла грайливим усміхом.

— Чом ні, цікавилась, навіть запитувала Крістінела: «Чого це ви посварилися, ви ж так палко кохалися?» А хлопець на те: «Ми не спарилися, просто розлучилися».

— Він дуже мучився?

— Жахливо… Добре ще, я підбадьорювала його. Казала йому: «Не гризися, Крістінеле, ви ще помиритесь…» А тепер його прибрав господь бог… — Жінка зітхає, хреститься, а я знову відзначаю подумки, що вона не зронила й сльозинки.

Здавалося, ми нарешті натрапили на головне пояснення самогубства Крістіана Лукача: нещасливе кохання, любовна драма, не зніс розлуки з любаскою…

Прокурор затарабанив пальцями по течці в себе на колінах, ніби натякаючи: «А чи не затягуємо ми розмову?»

Я так не гадаю. Лукреція Будеску змалювала Крістіана Лукача як веселого життєлюба, з яким ніяк не в’яжеться думка про самогубство. Щоправда, треба ще з’ясувати, наскільки я можу довіряти свідченням Лукреції Будеску, як на мене, психічно не