Зарубіжний детектив - Єжи Едігей

— Це тобі тільки так здається! — перебиває Лілі.

От тобі й маєш! Я не чекав такої блискавичної відсічі з її боку.

З твоїм ритмом життя, адже ми знайомі вже майже десять років, — розвиває вона мою ж таки думку, — щоб нам одружитися, мені треба прожити не століття, а щонайменше, мільйон років…

Вулиця спорожніла. Ті, що дивилися з нами «Зорро», вже давно розбрелися. Поваре ніяково кашляє, ніби питає: «Говорити чи мовчати?»

— Говори або йди під три чорти! — наполягаю я.

— На вулиці Ікоаней, у будинку тридцять першому, знайдено труп юнака віком приблизно двадцять чотири роки…

— Вбивство? — вигукую я в надії, що цей факт змусить Лілі краще відчути всю вагу моєї професії.

— Ні, самогубство! — тупо заперечує Поваре.

І тут я не стримуюся, вибухаю, мов проколотий м’яч, наливаюся гнівом, як найпослідущий дурень, ображений ще й тим, що справа тут проста, далі нікуди:

— Самогубство? Так це ж справа прокуратури, відділення міліції. Ти ж це знаєш, Поваре! До чого тут столичний карний розшук?

Я вважаю, що поставлено всі крапки над «і». Не приховуючи свого гніву, беру Лілі під руку і рушаю до готелю «Амбасадор».

— Зачекай-но, не так усе просто, — зупиняє мене Поваре. — Прокуророві здалося, що там не все гаразд і що…

Я перебиваю його і даю волю своєму гнівові:

— Йому здалося! Чи ба! Йому здалося! Мало що мені може здатися! Скажімо, мені здалося, що сьогодні ввечері я вільний і щасливий! І тут як сніг серед літа з’являється Поваре і все ламає!

Я говорю не так для свого колеги, — бо чудово розумію, що він не своєю охотою розшукував мене цілий вечір, — як для Лілі. Хай бачить, що не так-то просто будь-кому відірвати мене од неї.

Сердега Поваре мусить удатися до найвагомішого аргументу:

— Прокурор мав розмову з шефом, і шеф погодився. Наказав мені дістати тебе хоч із-під землі і привезти на вулицю Ікоаней… Машина…

Я не даю йому докінчити фрази: нервово запускаю руку в волосся і, рвучи його, розігрую прямо-таки театральну сцену:

— Поваре! Ми знайомі вже стільки років! В офіцерській школі скільки я тебе виручав!.. Доповіси шефові, що ти не знайшов мене. Що тут іще мудрувати!

Поваре і цього разу не розуміє моєї тактики. Моя пропозиція обурює його:

— Як ти можеш просити мене про таке?

— Зрозумій і ти мене. Я так давно не показувався на люди зі своєю нареченою. Ми вмовилися сьогодні піти повечеряти в «Амбасадор», потанцювати… Що ж я, по-твоєму, не маю права?

І тут я раптом чую любий, ніжний голосок своєї коханої, голос жінки, з якою одружуся і, гадаю, вирощу не менше як двоє-троє дітей.

— Лівіу, товариш Поваре має рацію! Як тобі не сором вимагати такого від нього? Тебе розшукують — виходить, без тебе не можуть обійтися!

Моє обурення переходить у гірке розчарування.

— Лілі, і ти? Ми ж так мріяли потанцювати в «Амбасадорі».

— Хай іншим разом, — намагається вона мене розраяти.

— Я не відмовився б від нашого вечора, якби ти сама не попросила.

— Ах, облиш, будь ласка! Ходімо краще.

Мушу «з важким серцем» погодитися: не можна ж лишатися байдужим до прохання моєї коханої! Я запитую Поваре, де стоїть автомобіль, а серце кров’ю обкипає.

— Та тут поруч, за рогом, на вулиці Діонісія Лупу.

— Гаразд! Відвезімо Лілі додому… — беру її попід руку, і в супроводі. Поваре всі втрьох рушаємо до міліційної «Дачії».

— Я можу дійти й пішки, — відмовляється Лілі. — Я знаю дорогу.

Капітан Поваре виручає мене — важко знайти галантнішого й чемнішого чоловіка, як він. Його вустами хоч мед пий. «Як можна? Гадаєте, ми дозволимо?..» І він від хвилювання не добере слів, проте Лілі це мало турбує.

— Хто за кермом? — міняю тему розмови.

— Сержант Беноне.

Чудово, він мені подобається, люблю веселих на вдачу.

— Добрий день, товаришу капітан! — напрочуд радо вітається сержант. — А вас щойно запитував шеф.

І вражено дивиться на Лілі: що за мана, а ця чому з нами?

— Познайомся з моєю нареченою, дядечку Беноне. Спершу відвезімо її додому, на вулицю Ромулус, а тоді вже до діла.

Лілі з Поваре сідають на заднє сидіння, а я з водієм, щоб поговорити по телефону з шефом. Страшенно кортить чимось вразити Лілі: хай на власні очі пересвідчиться, якого має нареченого! Машина жене у темряву, а я по телефону викликаю шефа.

— Доповідає капітан Лівіу Роман! — вдаюся до класичної формули.

Голос полковника Доні лунає гучно, аж вуха закладає: його чують і Лілі, і Поваре…

— Отже, хлопче, спіймали? Де це ти гуляв? Чи не з Дульсінеєю?

З несподіванки розгублююсь і дипломатично кашляю у слухавку.

— Застудився? — У шефовім голосі бринять батьківські нотки.

— Трішечки!

— Розумієш, хлопче, щось там неясно на вулиці Ікоаней. Прокурор міста Беріндей визнав, що йому не обійтися без нашої допомоги. Щось там йому не подобається. Що саме? Не сходяться кінці з кінцями… Через те труп поки що не чіпали… Йому не хочеться довго воловодитися… Про всяк випадок я послав туди Григораша… Може, він стане тобі в пригоді. Зрозумів?

— Так. А хлопці з відділення міліції не образяться?

— Я поговорю з начальником восьмого відділення, — пообіцяв шеф. — Вони вирішили, що це дрібничка, треба лиш протокола скласти, і послали туди якогось новачка… До дванадцятої ночі я на місці. Зрозумів?

— Так.

— Удачі!

«Удачі» — це слово полковник Доня вперше вимовив три роки тому, коли його нащадок складав вступні іспити до інституту. Успіх нащадка, на думку шефа, неабияк залежав од його побажання, і він переніс його на взаємини з підлеглими.

Я повертаюсь обличчям до Лілі та Поваре. Відтоді, як ми сіли в машину, вони наче води в рота набрали. А з моїх вуст злітають золоті слова.

— Бач, дівчино, який у нас кепський вечір видався.

— Та що ти, любий, вечір чудовий!.. Тільки тобі, я бачу, мало трупів на екрані, без них ти не можеш обійтися і в житті! — Лілі не полишає нагоди поглузувати з мене в присутності двох моїх підлеглих.

Водій бликнув на мене співчутливо, а Поваре дозволив собі ледь-ледь посміхнутися. Я шукаю в сутіні очі коханої к запитую благально:

— Ти ж не тіпаєшся на мене?

Поваре і тут стромляє гречно носа:

— Сподіваюсь, ви й на мене не гніваєтеся?

— Хіба можна? — відверто глузує Лілі. — Як гніватись на кондуктора трамвая, якщо ти сам сів не на той маршрут?

Ясно! Не той маршрут — це я. Уже вкотре дорікає вона собі, що не встояла перед моїми зальотами. Певно, й