Кінець світу в Бреслау - Марек Краєвський

технократів, з людей, чиї горизонти обмежені числами, а тут залізничника поціновуєш вище, аніж поета? Шкода, що твій вразливий брат не бачить тебе, коли ти читаєш Горація й розчулюєшся від «Страждань юного Вертера». Кримінальний радник Мокк засинає в кріслі, у затишному світлі лампи, а на його округле черево, роздуте від голяшки й пива, зсувається шкільне видання «Од» Горація. Шкільне, зі словничком, бо цей видатний латинський стиліст вже не пам’ятає слів.

— Стули пельку, — тихо вимовив Ебергард Мокк.

— Ти свиня! — Софі рвучко встала з-за столу.

Мокк меланхолійно поглянув на дружину, що вибігла з кімнати, а тоді вслухався в цокотіння її підборів на сходах. Запалив цигарку й усміхнувся до Франца.

— Як звуть того Ервінового викладача? Перевіримо, може, він і справді педик?

Бреслау,

неділя 27 листопада,

опівночі

Мокк непевним кроком вийшов з ресторану «Савой» на Тауенцін-пляц. За ним вибіг хлопчик-служник і подав йому капелюха, якого Мокк не одягнув, дозволивши мокрим сніжинкам осідати на вологому від поту волоссі. Під вікном ресторану Зенгера похитувався самотній п’яниця, який справляння своїх фізіологічних потреб переривав, посвистуючи до візників, що проїжджали повз нього. Свист хлопчика-служника вочевидь був більш переконливим, бо не минуло й хвилини, як перед Мокком зупинився старий обшарпаний екіпаж. П’яниця кинувся до нього, але Мокк був ближче. Він кинув служникові п’ятдесят пфенігів і впав на сидіння, мало не розчавивши якоїсь дрібної людської істоти.

— Перепрошую шановного пана, ви так швидко сіли, що я не встиг шановному панові повідомити, що в мене вже є пасажир. Я візник Бомбош, а це моя донька Розмарі. Ви сьогодні останній мій клієнт і зараз ми їдемо додому, — візник добродушно підкручував довгі вуса. — Вона така невеличка, що шановному панові напевно не буде тісно. Воно ще таке молоде…

Мокк глянув на трикутне личко своєї супутниці. Великі наївні очі, капелюшок з вуалькою й пальтечко. Дівчині було щонайбільше вісімнадцять років, вона мала худі, сині від холоду долоні й діряві черевики з підбитими підошвами. Усе це Мокк розгледів у світлі ліхтарів навколо «Музею сілезьких старожитностей».

Розмарі розглядала величезну будівлю музею, що пропливала із правого боку вулиці. Мокк уголос лічив забігайлівки на Зонненпляц, Ґребшенер-штрасе і на Редіґер-штрасе, а результати своїх підрахунків радісно повідомляв Розмарі.

Візник зупинився на Редіґер-пляц перед солідною кам’яницею, у якій Мокк разом із дружиною Софі займав п’ятикімнатне помешкання на третьому поверсі. Мокк вивалився з екіпажа й кинув візникові першу-ліпшу зім’яту купюру, яку він витяг з кишені пальта.

— За решту купи черевики й рукавички своїй донечці, — гикнув голосно і, не чуючи радісних слів подяки візника, широко розправив плечі, нахилив голову й рушив на штурм дверей будинку.

На щастя для Моккової голови, сторож будинку ще не спав і встиг вчасно відчинити двері. Мокк розчулено обійнявся з ним і помаленьку розпочав нелегку подорож сходами, хитаючись поміж Сциллою поручнів і Харибдою стіни, не зважаючи на Цербера, що з виттям і гавкотом кидався із переддвер’я Гадеса за чиїмись зачиненими дверима. Мокк, якого не спинила ані служниця, що виспівувала, немов сирена, намагаючись зняти з нього пальто й капелюха, ані несамовита радість старого собаки Арґоса, досяг нарешті Ітаки своєї спальні, де на нього чекала вірна Пенелопа в мусліновому пеньюарі й туфельках на високих підборах.

Мокк усміхнувся до Софі, яка задумана сиділа, відкинувшись на спинку шезлонга, що стояв біля розстеленого ліжка. Софі злегка потягнулася, і муслін її пеньюара туго напнувся на повних грудях. Мокк зрозумів це однозначно й гарячково почав роздягатися. Він саме змагався із зав’язками кальсонів, коли Софі зітхнула:

— Де ти був?

— У ресторані.

— З ким?

— Я зустрів двох друзів, тих самих, що й учора — Ебнера й Домаґаллу.

Софі встала й залізла під ковдру. Трохи здивувавшись, Мокк зробив те саме й міцно притулився до спини дружини. Не без зусиль пропхав руку під її пахвою й пожадливо розчепірив пальці на м’яких грудях.

— Я знаю, що ти хочеш попросити пробачення. Чудово знаю. Отож будь і далі гордим, суворим і нічого не кажи. Я пробачаю тобі твою поведінку у Франца. Пробачаю твоє пізнє повернення. Ти хотів напитися, був знервований, — вона говорила монотонним голосом, вдивляючись у дзеркало туалетного столика, що стояв навпроти ліжка. — Ти кажеш, що був із друзями. Охоче вірю. Стовідсотково, що ти не був із жодною жінкою, — Софі підвелася на лікті й поглянула у вічі своєму відображенню. — У такому стані ти не впорався б із жодною жінкою. Останнім часом з тебе катма користі. Ти просто нікчема в ліжку.

— Тепер я можу, можу тебе загнуздати. Будеш благати, аби я припинив, — обличчя Мокка палало, однією рукою він шарпав муслін халатика, другою — бавовняні кальсони. — Сьогодні ми нарешті зачнемо нашу дитину.

Софі повернулася до чоловіка і, торкаючись його губів своїми вустами, мовила голосом сонної дитини:

— Я чекала на тебе вчора, ти був із друзями, чекала на