Кінець світу в Бреслау - Марек Краєвський

прив’ялі щоки одеколоном і з кухлем у руках вийшов до передпокою, де зіштовхнувся з Мартою, яка несла тацю з кавовим сервізом. Мокк пішов за служницею до вітальні. Софі в блакитній сукні сиділа біля столу. Її майже біле волосся, всупереч моді, сягало до плечей, і було таким густим, що для того, аби перев’язати його стрічкою, треба було докласти чимало зусиль. Невеликі зелені очі надавали її обличчю рішучого й ледь іронічного виразу. «Очі шльондри», — подумав Мокк, коли його вперше представили їй на карнавалі в Сілезькому Регентстві три роки тому. Тоді він насилу примусив себе відірвати погляд від її повних грудей. Зараз у Софі були очі змученої жінки, стомленої і розчарованої. Синець навколо одного з них був трохи темнішим, аніж світлі плями голубих тіней для повік. Мокк стояв у дверях і намагався не дивитися на її обличчя. Споглядав вроджену вишуканість її рухів — коли вона граційно нахиляла молочник, дивуючись, як молоко руйнує чорний колір кави, коли граційно підносила до вуст філіжанку, коли з ледь помітним нетерпінням крутила ручку радіо, шукаючи в ефірі улюбленого Бетховена. Мокк сів біля столу й пильно глянув на Софі.

— Більше ніколи, — промовив чітко. — Пробач.

— Ніколи більше — чого? — Софі поволі провела вказівним пальцем туди-сюди по вушку молочника. — Ніколи більше — чого? Пияцтва? Насильства? Намагання зґвалтувати? Вдавання перед братом справжнього чоловіка, який командує власною дружиною?

— Так. Ніколи більше цього всього, — щоб не дивитися на Софі, Мокк розглядав картину, яку він подарував дружині на день народження, коли їй виповнилося двадцять чотири. Це був делікатний пейзаж Еуґена Спіро, із присвятою митця: «Всього найкращого меланхолійній Софі».

— Тобі сорок чотири роки. Ти гадаєш, що можеш змінитися? — у погляді Софі не було й сліду меланхолії.

— Ми ніколи не змінимося, якщо житимемо самі, удвох, — Мокк був радий, що Софі взагалі з ним розмовляє. Налив собі м’яти й сягнув до буфета, витяг звідти скриньку із сандалового дерева. Металічний брязкіт щипчиків для обтинання сигар і шерхіт сірника. Мокк намагався м’ятою й ароматним димом сигари від Пшедецького прогнати останні прояви похмілля. — Ми обоє змінимося, коли нас стане троє, коли ти нарешті народиш дитину.

— Я від початку нашого шлюбу мрію про дитину, — Софі провела пальцем по носику молочника. Потім встала і, злегка зітхнувши, притулилася до пічки. Мокк підійшов до неї й упав навколішки. Притис голову до її живота й прошепотів: «Віддаватимешся мені щоночі й зачнеш. Побачиш, щоночі». Софі не відповіла на його обійми. Мокк відчув, як її живіт здригається. Підвівся й поглянув Софі в очі, які від сміху стали ще меншими, аніж завжди.

— Навіть якщо ти питимеш м'яту цистернами, ти не зможеш щоночі мною оволодівати, — Софі витирала сльози сміху з підбитого ока.

— А що, м’ята добре діє на чоловічу силу? — спитав.

— Та начебто, — Софі все ще сміялася.

Мокк повернувся до своєї сигари. Широке кільце диму спустилося на пухнастий килим.

— Звідки ти знаєш? — спитав раптово.

— Десь читала, — Софі перестала сміятися.

— Де?

— У якійсь книжці з твоєї бібліотеки.

— Може, то був Ґален? — Мокк, якому не судилося стати філологом-класиком, мав майже всі видання античних авторів.

— Не пригадую.

— Напевно, це була книга Ґалена.

— Можливо, — Софі сіла й крутила чашкою на блюдечку. У її очах зблиснув гнів. — Що ти собі дозволяєш? Не досить того, що ти знущаєшся з мене фізично, то ще й намагаєшся мучити психічно?

— Пробач, — голос Мокка став покірним. — Я просто хотів покласти край будь-яким непорозумінням. Де ти сьогодні була?

— Я не хочу жодних запитань, жодних підозр. — Софі вставила цигарку в кришталевий мундштук і дозволила Моккові подати їй вогонь. — Тому розповім тобі про свій день як чоловікові, що ступив на стежку виправлення і якому цікаво, як минув день у його коханої дружини, а не як розлюченому й ревнивому слідчому. Ти ж знаєш, що ми з Елізабет невдовзі виступаємо на передріздвяному концерті. Вона прийшла до мене вранці, невдовзі по тому, як ти надіслав мені троянди. Ми поїхали екіпажем на Айхен-алеє до барона фон Гаґеншталя. Це він організує цей концерт і жертвує на нього кошти. Нам треба було отримати від нього повноваження, необхідні для оренди Концертного залу на Ґартен-штрасе. Дорогою до нього ми заїхали до церкви Божого тіла, і я залишила там троянди. Я була на тебе дуже сердита й не хотіла твоїх квітів. Потім ми репетирували з Елізабет. Обідала я в неї. От і все. А зараз вибач. Я втомилася, а Марта приготувала мені ванну. За кілька хвилин я повернуся.

Софі допила каву й вийшла з вітальні. Мокк зазирнув до передпокою й побачив, як вона зачиняє за собою двері ванної. Тоді швидко підійшов до телефону й набрав номер Смоложа, віддавши потому в трубку коротке розпорядження.

Софі сиділа роздягнена на краю ванни й роздумувала, до кого дзвонить Ебергард. Вода набирала рожевого кольору під впливом трояндових солей Гаґера, завдяки яким, як розхвалювали свій товар продавці, «тамується біль і зникає втома». Софі не змивала макіяжу. Вона знала, що її чоловік любить, особливо в ліжку, коли жінка має нафарбовані очі. Пучками вона вже відчувала свіжу накрохмалену постіль і близькість Ебергарда. Занурилася в ванній, наполовину заповненій водою, і з цікавістю роздивлялася кахлі, на яких веселий мандрівник простував кудись, несучи на палиці невеличкого вузлика. Раптом закусила губи. Трояндові солі викликали легкий біль унизу живота й спогади про сьогоднішній ранок.

— Це була лише помста, — прошепотіла вона мандрівникові. — Якби я не помстилася, то не могла б йому пробачити. А так сьогодні почнемо все спочатку. Щоночі будемо разом.