Лихе око - Андрій Кокотюха

не існувало жодних табу. Попервах, коли ще тулилися в одній кімнаті з сином, фактор стримування все ж існував. Та ось уже десять років Мірошники жили у власному будинку в Тетерівці[4]. Місця вистачало на обох поверхах, а син місяць тому взагалі перебрався до Києва – вчитися. Втім, навіть коли хлопець жив із ними, могли не зважати. Просто не робили цього поруч із його кімнатою.

Цей звичай принесла в їхні стосунки й закріпила саме Ніна. Її не можна було назвати вродливою, проте на гидке каченя не скидалася теж. Роман не відразу звернув на неї увагу саме через зовнішність. Дівчина нічим не виділялася, око не чіплялося ні за що, і в пам’яті не затримувалася. Згодом Ніна згадувала численні ситуації, коли людина, познайомившись із нею, під час наступної зустрічі знайомилася знову, мовби вони бачилися вперше.

Романа вона взяла іншим.

Мірошника природа наділила виразною зовнішністю. Це був типаж «небезпечний красень», а панночки здебільшого люблять хуліганів із ознаками мачо. Ще зі школи оточений зграйками привабливих дівчат, Рома з цілком зрозумілих причин не звертав уваги на таких, як Ніна. Зрештою, коли Ніна Жила йшла університетським коридором, на неї мало хто озирався. Вона сама вирішила викувати своє майбутнє, а якщо вийде – то й щастя. Обрала Романа – і в дівчини вийшло.

Мовби компенсуючи вади зовнішності, природа наділила дівчину вмінням чекати й робити неквапні, правильні розрахунки. Лише Ніні стукнуло в голову дочекатися, коли одного разу в гуртожитку дві сексуальні другокурсниці при всіх пересваряться через третьокурсника Рому Мірошника. Треба було трошки, ну дуже трошки підкрутити ситуацію, дмухнути на вугілля, щоб краще горіло. Потім – опинитися поруч із Романом, котрий ніяк не наважувався піти з того дня народження, все одно вже зіпсутого сваркою. Нарешті, знайти красивий, ненав’язливий спосіб завести його у свою кімнату й зачинитися там, не зважаючи на тих двох, що мешкали з нею і цілком справедливо хотіли потрапити на свої законні ліжка.

Ніна в тій кімнаті не забороняла Романові нічого.

І наступного дня він прийшов до неї знову.

За пів року, на заздрість усім, вони одружилися.

Надалі Ніна дозволяла Романові вважати себе головним у їхній парі. Він справді ухвалював рішення всюди, де їх від нього вимагали обставини. Проте насправді Ніні вдалося підкорити чоловіка. Секс без обмежень, злягання за будь-якої нагоди й будь-де, був для Мірошника звичним способом зняти напругу чи стравити пару. А Ніна в такий спосіб вправно створила ілюзію повної покори, насправді маючи змогу керувати чоловіком, м’яко диктувати свою волю й тримати сімейне життя та добробут під власним контролем.

Чотири роки тому вона зазнала чи не першої за час їхнього спільного життя поразки.

А найгірше – не розуміла, щиро не розуміла, чому всі повинні платити за скоєне зі спільної доброї волі.

…Двері у ванну Роман лишив прочиненими, вони з Ніною давно не соромилися одне одного. Вона зайшла, сперлася спиною об одвірок. Якийсь час дивилася на сильні струмені, котрі розліталися від його плечей, а коли став боком, мовила:

– Трошки схуднути треба.

– Тобі добре. Годуй, не годуй – наче не в коня корм. – Роман вимкнув воду. – Кинь рушник.

Ніна зняла з вішака синій волохатий рушник, простягнула. Мірошник витер гладенько поголений череп, стер краплі з тулуба, обмотав стегна.

– У тебе повинні бути кращі ідеї, ніж когось убити, – сказав дружині.

– Я права. Ти вбивати передумав. – Ніна переможно підняла голову.

– Нехай це буде нашим планом «Б».

– Отже, маємо план «А»?

– Ти маєш. Я ж тебе знаю, на обличчі все написано.

– То прочитай.

– Нінко, не мороч мені яйця.

– Хороша ідея. – Вона звільнилася від спідниці. – А загалом, я знаю, хто повинен заплатити за все.

– Кажи.

– Потім.

Рушник упав на дно мокрої ванни.

Вологий після вчорашнього дощику день перетік у тихий, надміру теплий, як для середини осені, вечір.

Права жіноча рука розгорнула новий записник на першій клітчастій сторінці. Ліва стиснула простеньку кулькову ручку, куплену там само, де й блокнот, – у канцтоварах неподалік. Перш ніж писати, жінка все ж затримала руку біля верхньої клітинки. Нарешті старанно, друкованими літерами вивела:

ЗОЯ ГРАФ (ГРАФИНЯ)

Пальці вибили дріб на поверхні стола. Жінка ще трохи вагалася. Проте далі писала впевнено, вона вже все остаточно вирішила, склала потрібний список.

ВАДИМ ГРАФ

ЄВА ФРОЛОВА

ВІКТОР ФРОЛОВ

ДЕНИС СОТНИК (ДЕН)

ГАЛИНА СОТНИК

НІНА МІРОШНИК

РОМАН МІРОШНИК

Останнє в списку прізвище жінка жирно підкреслила.

Трохи подумавши, провела таку саму лінію під прізвищем його дружини.

Ще й обвела обидва нерівним колом.

1

На виїзді з Києва трасу накрив ранковий туман.

Погода була однією з причин, чому Лора Кочубей не любила листопад. Останній місяць осені віддячив за ставлення сторицею, три роки тому забравши в неї Ярослава. Чоловік, який був для неї Всесвітом, загинув у листопаді на Донбасі, під Мар’їнкою, від снайперської кулі.

Трохи більше ніж за рік по тому до Лори в гості, не в найкращий для неї час, завітали двоє чоловікових друзів. Раніше в новинах вона чула про застреленого російського снайпера. Побратими прийшли розкрити невеличку військову таємницю: той стрілець – убивця Ярослава, і один із гостей полював за ним сім місяців, щоб помститися. Тоді молода вдова розгубилася. Й дотепер згадує, як ніяково почувалася і як їй було за себе соромно.

На той час Лариса Василівна Кочубей вже не служила в карному розшуку. Попросилася туди ще на п’ятому курсі університету. Вже тоді одружилася, взяла чоловікове прізвище, і Ярослав уперто, наполегливо відмовляв іти на «чоловічі хліби». Аби він не сказав саме цю фразу, хтозна, чи пішла б Лора в розшук. Але оте чоловічі змусило затятися, впертися, закусити вудила. На її глибоке й щире переконання, немає – гаразд, майже немає – таких сфер, котрі призначені лише для чоловіків або лише для жінок. У них навіть виникла з цього приводу перша сімейна сварка, в якій Лора перемогла.

Попервах їй було важкувато. Не через ношу, непосильну для жіночих плечей, – через потребу щодня, щогодини, щохвилини доводити колегам та керівництву свою професійну придатність. У сталому чоловічому світі зі звичаями, що вкоренилися роками, поколіннями, Лорі спершу доводилося банально виживати й пристосовуватися, приймати не нею, загалом – не жінками, створені правила гри, зазвичай неписані.

Та незабаром слідча Кочубей вже вважалася однією з найкращих, найкомпетентніших фахівців із розкриття особливо тяжких злочинів.

Закріпившись у відділі, змусивши себе поважати й рахуватися з собою, Лора бралася за навмисні вбивства, ловила кілерів, вираховувала серійних убивць. І до того, як Ярослав пішов добровольцем, мала