Лихе око - Андрій Кокотюха

Скрутивши дулю, Ніна Мірошник розвернула її до парадного, звідки компанія вийшла десять хвилин тому. Роман Мірошник легенько вдарив дружину по руці. А коли зустрівся з розгніваним, колючим поглядом, узяв за ту ж руку, потягнув до чорного джипа, що притулився аж біля повороту.

Галині кортіло щось кинути їм навздогін, але Ден стиснув її плече.

– Я таксі викличу.

– Можемо довезти, – пропонуючи допомогу, Віктор знав відповідь наперед.

– Обійдемося! – кинула Галя, розстебнула сумочку зі штучної шкіри, видобула цигарки, повторила: – Взагалі обійдемося, розрулимо. Теж мені проблема!

– А чого ж нерви, раз нема про що говорити? – гмикнув Віктор. – Cваритися зараз, от саме тепер, не треба.

– Ні з ким ми не сваримося.

Галя глянула на Дена. Чоловік підніс запальничку. Щойно дружина підкурила, відійшов, виймаючи телефон і набираючи номер служби таксі. Галя затягнулася, випустила перед собою густий струмінь білого диму. Його запах додався до ледь чутних пахощів горілого листя. У середині жовтня його, попри заборони, житомирські двірники все одно час від часу палили у дворах та скверах.

– Скільки ти не курила, місяць? – спитав Віктор.

– Три. – Галина затягнулася знову. – Тобі яке діло до моїх цигарок?

– Віра довела, зізнайся. Отже, вам із Деном не фіолетово, як би ти не морозилася.

– Можна подумати, що вам байдуже.

– Нам справді по цимбалах, що вбила собі в голову моя сестра. Розмова була прикра. Претензії – дивні. Закиди – смішні й сумні водночас. Ніхто з нас її сина не вбивав. Навіть Зойка не могла, при всій моїй нелюбові до неї. Трагічна загибель, ми Антонові не няньки. Хіба справді є певний знак, тяглість, закономірність. Готовий визнати частку містики, хоча ми всі раціональні дорослі люди. Антонова загибель – збіг сумних обставин. Слідство визнало нещасний випадок, про, гм, обставини знаємо лише ми, – рука окреслила у вологому жовтневому повітрі невидиме коло. – Питання: чим Віра нам усім чи кожному окремо реально загрожує?

Замість відповіді Галина щиглем послала недопалок у найближчий кущик.

Великого бажання говорити з Фроловими вона не мала й раніше. Звісно, ті події вплинули, свою справу зробили. Проте Ден та Галя Сотники більше спілкувалися з Мірошниками, своїми кумами, і до родини прямого стосунку не мали. Проте ворогами тітки Віри стали всі, кого чотири роки тому вона назвала своїми найближчими друзями та рятівниками. Незалежно від родинних стосунків.

От якого чорта!

Тим часом під’їхало таксі. Кивком попрощавшись із Віктором Фроловим та його дружиною Євою, котра дотепер не зронила й пари з вуст, Галя пішла до машини. Ден прочинив перед нею задні дверцята, сам примостився спереду. Назвав адресу, і тепер уже вони обоє мовчали до самого дому. Справді, не балакати ж про такі речі при сторонніх.

Уже коли вийшли й Ден розплатився, Галина не поспішала заходити в парадне. Сіла на ще вологу після вчорашнього дощу лавку, знову закурила. Відчула, як зрадницьки трусяться руки, через що розсердилася на себе, вилаяла подумки. Докуривши до половини, підняла голову.

– Чуєш?

– Що? – Ден спершу нахилився до дружини, потім – присів поруч, хоча й не любив сідати на мокре й холодне, дбав про чоловіче здоров’я. – Кажи, зай, кажи.

– Я боюся. Вона так дивилася… Мороз шкірою, правда.

– На те й розраховано, зай. Ти ж пам’ятаєш, ця Віра Леонідівна ще до тюрми всіх дратувала. А там набралася різних повадок… Коротше, не звертай уваги.

– Я її боюся, – повторила Галина, повівши плечима. – Знаєш, ще ніколи так близько не бачила смерть.

– Не мели дурні. Теж мені, янгола смерті знайшла. Віра не знає, на кого вилити свою злість. Вона маніпулює, зай. Завжди маніпулювала, ми всі піддалися, не забувай.

– Це в неї вдячність така. – Галя поклала долоню чоловікові на коліно. – Оце коли ми вийшли, я вперше в житті відчула: готова вбити. Сказати, кого?

– Язика прикуси, – гримнув Ден.

– Я б зробила це лише раз. – Галина подивилася чоловікові просто в очі. – Я б убила свій страх.

– Наступного разу, коли ця Віра спробує нас налякати, її вб’ю я, – почула у відповідь.

Галя Сотник рвучко підвелася. Підійшла до важких металевих дверей під’їзду. Набрала цифри кодового замка.

Помилилася на одну – нерви.

– Тобі справді до лампочки чи ти так заспокоював Галку?

– Я себе заспокоював.

Віктор Фролов вів свій «опель» спокійно, впевнено, жоден жест не виказував тривоги й бентеги. У колі тих, хто його знав, Віктор загалом вирізнявся спокійним ставленням до життя. Колись практикував йогу, замолоду навіть спробував практикувати буддизм, та швидко набридло, забагато обмежень, не сподобалося. Проте лиш найближчі, насамперед – дружина Єва, знали секрет. Що байдужіший, розважливіший вигляд напускає на себе Фролов, то більше, гостріше переймають його події, на які вголос забиває. Єва відчувала себе більш упевнено, коли її чоловік сіпався, нервував та злився.

– Отже, все серйозно, – озвалася дружина.

– Ще не знаю. Не вирішив.

– Тобто: не вирішив?

– Що саме серйозно? Наскільки? Кому і як може загрожувати й зашкодити моя нещасна старша сестра?

– Якщо так подумати, Вітю, вона справді мала небагато щастя. Погодься. Чоловік згорів від раку. Єдиний син Антон ні на що не годився. Бізнес посипався. Чотири роки колонії, і вирок зачитали в день її народження, коли жінці стукнуло п’ятдесят! До всього – сина машина збила! А квартиру, в якій мешкає тепер, купила колишня невістка – кинула, мов подачку. Навіть маючи велике бажання, Віра не почне життя спочатку.

– Дуже хоче. Має плани, доволі великі. Хіба ти не помітила?

– Я побачила жінку, злу на весь світ.

– Ти побачила жінку, люту на всіх нас разом і на кожного окремо. Тому мені й прикро за Сотників. Обоє потрапили під роздачу, бо опинилися не в той час і не в тому місці.

– Через тебе, між іншим, – нагадала Єва.

– Не будемо зараз, за чотири роки, шукати винних. Досить того, що Віра їх шукає.

– Знайшла.

Віктор пригальмував на світлофорі – вони їхали через центр Житомира.

– За великим рахунком, не через мене, а через нас. Рома попросив мене про послугу. Я порадився з тобою. Ніхто не був проти. І потім теж, коли всі про все домовлялися, навіть голосували, мов у парламенті.

– Розкажи мені ще трошки про колективну відповідальність, – гмикнула Єва. – Твоя сестра, по-моєму, від усіх життєвих негараздів поїхала головою.

– Не скажи. У Віри голова ясна, як ніколи. Зібрала нас усіх під приводом, який не давав змоги їй відмовити. День народження, перший після ув’язнення.

– Вона зробила подарунок собі. Тепер ми пересварені, хай навіть не всі раніше були аж такими дружними. Особливо