Лихе око - Андрій Кокотюха

Перш ніж зайти нарешті в парадне, Зоя набрала чоловіків номер.

– Абонент не може прийняти дзвінок, – сказала, здивовано глянувши на пласку прямокутну слухавку, навіть розвернувши її до Лори.

– Щось не так?

– Дзвонила Вадикові, коли їхала сюди. З машини, дорогою. Попередити – прийду не сама.

– Це важливо?

– Нє-а. – Зоя мотнула стриженою головою. – Просто вирішила сказати. Могла б не говорити. Адже ключик є.

Вільною рукою вона витягла з кишені пальта круглий брелок з емблемою «камаро». На мідному кільці забряжчали чотири ключі різної форми. Легенько підкинувши зв’язку на долоні, Зоя начепила кільце на вказівний палець.

– То ходімо. – Лорі не терпілося поставити винуватцю кілька важливих для справи питань.

– Хлопчик відповів хвилин п’ятнадцять тому, – Зоя мовби не почула, закусила нижню губу. – Не може прийняти дзвінок… Якого ж ти милого… А! – Зоя знову брязнула ключами. – Гайда, Ларисо… Вибачте, Лоро.

Важкі, незграбні, як сам будинок, проте міцні парадні двері обладнали домофоном. Зоя набрала потрібні цифри. Послухала сигнал, на який ніхто не відповів. Знову прикусила губу, приклала до потрібного місця сірий млинець магнітного ключика. Лора встигла глянути через плече супутниці й вирахувала за номером квартири – третій поверх. Помилилася: натиснувши напівпропалену, колись червону кнопку й викликавши кабіну обмальованого всередині ліфта, Зоя повезла їх обох на четвертий.

Потрібні двері були оббиті старим коричневим дерматином. Дзвінок так само давно не міняли. Зоя натиснула на нього так сильно, немов хотіла проштрикнути. Зсередини долинуло чи то булькання, чи то квакання – хай там як, звук не тішив вухо. Дослухавшись, навіть притуливши вухо до дверей, Зоя спересердя копнула їх носаком. Потім – грюкнула кулаком раз, удруге, втретє.

Аж тоді відчинила сама.

Переступивши за нею поріг і пройшовши через маленький передпокій до єдиної в помешканні кімнати, Лора зрозуміла: тут не живуть. Але іноді ночують: старий картатий плед валявся на потертому розкладеному «книжкою» дивані, в головах – забрана в несвіжу наволочку подушка. Крім спального місця, побачила в кімнаті облуплений письмовий стіл без шухляд, на якому сиротливо стояло горня з написом «Клава». У кутку – зелене продавлене крісло з обтертою оббивкою. У протилежному – стара, як усе тут, прямокутна шафа для одягу.

– Нема на що тут роздивлятися. – Зої так само тут не подобалося. – Рук сюди треба, грошей і голови.

Пройшовши за нею в невеличку кухню, зазирнувши по ходу в крихітний сумісний санвузол – на унітазі залишили піднятою кришку, – Лора побачила такий само мінімалізм, що межував зі злиднями. Білий стіл, два клишоногі табурети, холодильник «Дніпро», давно не миту газову плиту на дві конфорки, шафку на стіні. Зазирнувши в холодильник, Зоя кивнула всередину:

– Сосиски не доїв. Більше нічим не запасся.

Тут не скоєно жодного злочину. Проте Лору вже вів інстинкт – вона ступила до білого пластмасового відра зі сміттям, двома пальцями підняла кришку.

– Їв яйця. Шість штук, зовсім недавно. Варив одноразовий супчик із пакетика. Пив кефір. Отже, – поклала кришку назад, – ваш чоловік був тут зовсім недавно. Припускаю – зранку.

– Я говорила з ним не так давно, – нагадала Зоя.

– І впевнені, що Вадим відповів вам із квартири?

– Логічно. – Вочевидь, кусати губи було її поганою звичкою, коли нервувала. – Де ж його чорти носять…

– Хто така Клава?

– Клава?

– Чашка, в кімнаті, на столі.

– А-а-а, – протягнула Зоя. – Бабусю його так звали. – І раптом тупнула ногою, гаркнула не знати до кого: – Ну де ж тебе носить, зараза?!

Від несподіванки Лора сахнулася. Помітивши це, Зоя на мить заплющила очі. Розплющила на сильному видиху, вибачилася:

– Не зважайте. Вадик міг не витримати. Зірватися після мого дзвінка, втекти, зникнути з радарів. Зараз десь заховався і п’є. Ось чого я боюся. А все Віра, вона довела!

– Віра? – і відразу зрозуміла. – Свекруха ваша?

– Вона. Домонтович Віра Леонідівна. Падлюка, яких пошукати. І, бачте, відьма. У прямому сенсі. Поробила хлопчикові, наврочила. Він же після того всього мов із ланцюга зірвався, правда.

– Чекайте. – Лора спробувала зібрати все докупи. – Після чого? Думаю, вам треба все мені розказати. Має ж бути якась причина.

– Поки Віра сиділа, її синок помер, – зітхнула Зоя.

– Тобто ваш чоловік? Перший?

– Попередній.

– Але не перший?

– Та яка різниця! – Зоя витягла нову цигарку, стала біля кухонного вікна, ширше прочинила кватирку, закурила, вже не питаючи дозволу. – Його… Ну… Антончика, так мама кликала своє чадо, збила машина. Нещасний випадок, переходив дорогу пізно, п’яний і не там, де треба.

– Знову п’яний? Карма у вас така, бачу.

– Значить, карма, – усмішка вийшла невеселою. – Фокус у тому, що ми всі були на суді, коли зачитували вирок. І там Віра… Леонідівна крикнула на всю залу: «Бережіть мені сина!»

– А ви не вберегли, – нарешті Кочубей почала розуміти.

– Олії підлило у вогонь те, що Віру не відпустили поховати сина. Просиділа тоді менше половини терміну. Вже потім, коли вийшла, дізналась – я одружилася знову. Назвала мене вбивцею Антончика. Під роздачу й Вадик потрапив. Глянула вона так на нас обох, баньки свої викотила, шипить: не буде вам нікому щастя, будьте ви прокляті.

– Давно це було?

– Місяць тому, десь так.

– Отже, прокляття подіяло не відразу – якщо це справді прокляття.

– Цікаво, а ви що думаєте. – Зоя збила попіл на давно не митий лінолеум. – Узагалі, про всю історію.

– Вадим Граф – людина вразлива. Ви – не дуже, чи я помиляюся?

– Хотіла бути товстошкірою, як бегемотиха. Бачте, погано вдається. Мій хлопчик не відразу нервувати почав. Я не лікарка, слабо знаюся на різних там темах зі психіки… Коротше, нав’язлива ідея, так це називається. Вадика не відпускало. Чорнорота Віра в голові йому засіла. Казав – снитися йому почала, перед очима з’являтися. Напевне, є тому діагноз. Не знаю, не знаю, що робити з ним.

Лора терпляче дочекалася, поки Зоя докурить. Недопалок та машинально поклала на облуплене підвіконня.

– А ви йому що сказали? Чоловікові вашому? Чи хлопчикові, як називаєте його.

– Коли?

– Сьогодні. Коли дзвонили. Припустімо, Вадим був тут. Чому чкурнув і вимкнув телефон? Либонь, розмова стосувалася мене.

– Ви тут до чого?

– Ні до чого, – погодилася Кочубей. – Або – не знаю. Тільки ж дивіться: спершу з вами зв’язалась я. Ваш номер Вадим вказав у своїй анкеті. Правила нашої служби цього вимагають – залишати контакт когось із членів родини. Отже, я дзвоню вам. Просто хочу поговорити з Графом у присутності близької людини. Ви мені кажете: Вадима немає вдома, зараз ночує окремо. Причини неважливі, то вже ваше діло. Ну, а потім ви дзвоните йому. Після розмови