Білий попіл - Ілларіон Павлюк
Німий похмуро заряджав пістоль і зараз саме забивав шомполом кулю, ніби намагався на ній зігнати зло. Крові на його лиці вже не було, проте зламаний ніс розпух і посинів, а на одяг ніби хто вилив баняк пуншу.
На вкритому зеленим сукном гральному столі сидів Лисиця й крутив на пальці рубінову підвіску. Попри розбиті губи та вибитий передній зуб, він — на відміну від М’яса — випромінював не так ненависть, як зацікавлення. Я поворушив руками — не зв’язані, вже добре. Вони, мабуть, чекали, що заговорю перший… І раптом я почув кроки за спиною. У кімнаті був іще хтось. І цей хтось підійшов і став праворуч од мене, зовсім поруч. На незнайомцеві були старомодні гостроносі чоботи і просте, доволі заношене пальто з побитим міллю заячим коміром. Але довершувала костюм бездоганна сорочка, вишита білим по білому. Холодний погляд втомлених очей зістарював обличчя цього молодика на цілу вічність.
Глипнувши на мене, він мовчки поліз у кишеню пальта й видобув звідти смужку цигаркового паперу разом з дрібкою тютюну, й тут-таки одним вправним рухом, без допомоги другої руки, згорнув самокрутку. Зробив це так зугарно, що Лисиця аж присвиснув.
— Ого! — вигукнув він. — Оце так фокус!
Незнайомець не відповів йому. З іншої кишені дістав фосфорний сірник, чиркнув ним об спинку мого стільця й закурив. Хмару густого диму видихнув мені просто в лице, і я мимоволі — тяжко й довго — зайшовся кашлем.
Перечекавши, незнайомець нарешті спокійно і мелодійно промовив:
— Ти що накоїв, дурило?
Я підняв голову, щоб глянути йому в очі.
— Якщо не розумієш — поясню, — м’яко вів далі незнайомець. — Мало того, що ти прийшов сюди, щоб обтуманити поважних людей, — то ще й напав на них, напакостив, покалічив… Але найгірше, що ти з них позбиткувався!
Я поглянув на М’ясо, який тулив свою поранену руку до грудей, на Німого — до всієї його краси додалися ще й великі фіолетові синці під очима, а потім — на щербатого тепер Лисицю, який по останніх словах геть спохмурнів. Ніхто з них не втручався в бесіду — всі чекали мого слова.
— Я не хотів, щоб до цього дійшло, — тільки й мовив я.
— Оце так-так! — вигукнув Лисиця, патетично змахнувши руками. — Він не хотів! А до чого, цікаво знати, це могло дійти, якщо вже ти взявся різати Петрові руку? Чи коли бив Німого чоботом у лице? Або тоді, коли наступив мені на яйця й потім вибив зуба? От мене аж розпирає з цікавості, до чого ж це, по-твоєму, могло дійти?!
Я й не збирався виправдовуватися. Вони, як і кожна вовча зграя, сприймуть вияв слабкості як сигнал до атаки. Я поглянув Лисиці в очі:
— Ви тут звикли порядкувати, як заманеться, а я — просто рятував своє життя.
— І що — врятував? — похмуро кинув М’ясо.
Я подумав, що цього разу краще промовчати.
— Ніхто б тут тебе не вбив, — мовив незнайомець. — Дістав би прочухана за шахрайство — та й по тому. Ну програв би ти свої гроші. Ну, може, копняка б дали на прощання. Але щоб убивати — кому ти тут здався…
— Гроші не мої, до речі, — сказав я. — І мені їх треба буде віддати.
— То він іще й на чужі гроші прийшов сюди грати! — Лисиця плеснув себе по колінах.
— Ти ж і так зметикував, що я прийшов лише по підвіску…
— Еге ж, це ти якраз доладно пояснив, — єхидно похитав головою Лисиця. — Інше діло — нащо?
Я завагався: чи є тепер хоч якийсь резон щось приховувати? Може, як скажу правду, вони мене і не вб’ють.
— Я розкажу вам… — почав було, та незнайомець нахилився й знову випустив дим просто мені в обличчя. Не встигнувши затамувати дихання, я знову зайшовся кашлем, зігнувшись від нещадного болю в грудях. Усі, звісно, зареготали, — повтор цього жарту видався їм дуже дотепним. Цієї ж миті незнайомець нахилився ще нижче й швидко прошепотів мені на вухо:
— Не кажи їм правди.
Я аж здригнувся з несподіванки. Слава Богу, мені вистачило клепки в голові, щоб не витріщитися на нього й не перепитати.
— Я розповім, — знову почав я, щойно дим розвіявся. — Ця підвіска коштує набагато більше, ніж ви собі думаєте. Вона — зі скарбниці Габсбурґів…
На останнім слові мене якось недорікувато заціпило, — злякався, що з порога забрехався по вуха. Втім, вийшло так, наче я й справді намагаюся вибовкати всю правду.
— Хай йому грець! — присвиснув Лисиця. — І як вона, по-твоєму, опинилася в Києві?
— Її викрали, — стенув я плечима. — Такі ж ото шибайголови, як ти. Років шість тому. У Відні навіть винагороду пообіцяли тому, хто її поверне.
— Он воно як! — озвався М’ясо. — Ти ба… А ми ж могли її за безцінь оддати…
Вони перезирнулися. На якусь мить ці троє навіть забули про своє скалічення й жадання відплати. Навіть у безбарвних очах Німого зажевріла іскра живого інтересу. Й лише незнайомець, як і раніше, не зводив з мене очей.
— І що накажеш тепер з тобою вдіяти? — спитав він.
Я намагався оцінити свої шанси на порятунок — вони були мізерні. Благати не хотілося, а втім, може, саме на це вони й чекають — в обмін на моє життя. Якихось кілька слів…
— Просто розійдімося, та й квит, — нарешті вичавив я.
— Що-о-о? — протягнув М’ясо.
— Ви чимало заробите, знаючи справжню ціну цієї підвіски, — намагався, щоб мій голос звучав якомога спокійніше й вагоміше. — І саквояж з грошима лишиться у вас. А від моєї смерті матимете тільки зайві клопоти, та ще й які…
Дослухавши, незнайомець вдоволено кивнув.
Потім обережно взяв мою ліву руку, долонею догори, нахилився, ніби хотів уважно роздивитися лінію життя. Я намагався висмикнути, але не зміг. Раптом він харкнув мені на долоню, й за мить його недопалок зашипів у калюжці слини.
— Гладко стелиш, — сказав незнайомець і, підійшовши до Лисиці, сів поруч із ним на столі.
— А таки-так! — раптом пожвавішав Лисиця. — Він діло каже! Якби не він, ми б цю цяцьку за десятину ціни спустили. Та й гроші в саквояжі — нічогенькі.
М’ясо та Німий набурмосились, — їм такий оборот був не до шмиги. Лисиця ж зіскочив зі столу й вів далі:
— Та маю щось краще на мислі! Ми продамо цю штукенцію за її справжню ціну і візьмемо з тебе компенсацію за весь цей гармидер, — він кивнув на мій саквояж. — Це все справедливо. Але ти завинив нам іще дещо.
Він присів навпочіпки біля мене.
— Хочеш знати — що?
— Що? — спитав я.
— А ти сам зможеш обрати, — натхненно розвів руками Лисиця. — Хочеш — твою шкіру. А хочеш — печінку! Нам байдуже! Аби тільки ти одразу не помер, бо так весь інтерес пропаде!
М’ясо, плеснувши себе долонями по стегнах, зайшовся беззвучним реготом. Губи Німого викривила моторошна посмішка. Й лише обличчя незнайомця було байдуже. Лисиця звівся на ноги й поглянув на мене згори вниз. Наступну фразу він процідив крізь зуби, ніби випльовував кожне слово:
— Бо ніхто. І ніколи. Не лишався живий. Намірившись. Зганьбити. Лисицю!
Я безпорадно поглянув на незнайомця, та він стояв спиною до мене, втупившись у вікно.
І ось — нарешті! — я почув. Не повіривши своїм вухам, застиг, боячись дихнути, але крики лунали чимраз ближче, і я чітко розрізнив у цьому багатоголоссі слово «облава». Всі четверо перезирнулися. Десь зовсім близько гупали підбиті залізом закаблуки. Пролунав пронизливий жіночий скрик, задзвенів розбитий посуд. І ще до того, як Лисиця і компанія спромоглися зрушити з місця, двері, через які я зовсім недавно намагався
