Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко
— Я думаю, пращури нас зрозуміють. У жодному разі. — Бісики, як за командою, зупинилися, ніби намагаючись підслухати розмову, що ставала дедалі цікавішою…
Ця дівчина Лисиці подобалася. Подобалася зовнішність. Подобалися рухи. Як вона говорить. І що. Як постійно ледь-ледь усміхається, дивлячись у його бік. Закрадалася думка, що в сценаристи сьогоднішнього вечора записалося саме Щастя. Отак. Не більше й не менше.
Дарина залила чай. Відрізала по шматочку торта. Більший поставила перед гостем. Торт здавався смачнішим, ніж завжди. Звісно, так могло статися зовсім не через кулінарні причини, але професора все влаштовувало: сценарист роботу знав чудово. Віртуоз.
— А що там із вашою школою? — вирішив пошукати цікавих тем. Щоб послабити напругу, виниклу, коли опинились візаві.
— Поки все тихо, — підняла брови. — До кінця місяця, думаю, все одно допрацюємо: гроші ж батьки здали. Та й участь у кількох конкурсах запланована. Чіпати нібито не повинні. Хоча… Сьогодні навіть найбезглуздіше рішення чи дія подиву вже не викликає. Звикли. Самі чи примусили. Особливо постаралися ЗМІ… Ой…
Дівчина замовкла, стурбовано блимнувши на «журналіста». Той усміхнувся:
— Правильно ви все сказали. Але… Серед журналістів є люди різні. Як, втім, і серед решти. Один, не вагаючись, підписує угоду із сумлінням. Ще й радіє з того. Інший же, всупереч усьому, пам’ятає, що таке порядність. І продовжує залишатися таким… Ну, а що далі, якщо вас зі школи попросять? Або закриють її зовсім?
Почуте Дарину навіть не насторожило. Очевидно, вже собі відповіла.
— Потихеньку підшукую, — почала кусати губи, — розіслала резюме. Відповіді, правда, поки немає, але то пусте. У житті всякого бувало. Кожна складна ситуація дається для того, щоб ставати сильнішим. Переконана. Тому можливі проблеми зі школою трагедією не стануть. Значить, для мене вже готове інше, але обов’язково краще місце. Та й зі школою невідомо, що буде. Може, все залишиться, як було. Так що вперед дивлюсь упевнено. І бачу там лише лагідне сонячне світло й тепло. І себе. Неодмінно щасливу. У сонячному світлі.
Богдан подивився на футболку.
— Такому? — кивнув у бік малюнка.
Дарина теж подивилася, хоча прекрасно знала, що там зображено.
— Кращому, — щиро всміхнулася.
Лисиця почувався щасливим. Спілкування з цією привабливою й розумною дівчиною все більше затягувало, наче безжалісний вир необачну жертву. Останню, правда, чекала загибель, а Богдана (так підказувало серце) — бажана насолода. Від спілкування двох людей. Яким це спілкування подобалося. Зустріч з Дариною сприймав як дарунок долі. Як ліки від важкозагойної рани, залишеної розривом із Жанною… Шикарні. Божественні. Солодкі.
— До речі, — пожвавішала Дарина, — дізналися щось нове про загибель Олі?
Місце бешкетливих бісиків ув очах зайняв кришталь сліз. Цього Лисиця боявся. Але те, чого найбільше боїшся, обов'язково притягнеш у своє життя. Закономірність. Маєш!
— Версії висловлено різні, — почав обтічно, — але зібрано не так багато матеріалу, щоб витанцювалась якась одна. Слідчі працюють. Думаю, скоро все стане на свої місця.
— Ви гадаєте, вбивцю знайдуть? — запитала довірливо.
— Без варіантів, — запевнив. — Причому найближчим часом. Працюють же найкращі слідчі. А вони — вовки досвідчені. Не одну собаку з'їли. Так що це лише питання часу.
Лисиця брехав майже професійно. Навіть дивувався, що так легко виходило. Зазвичай червонів, плутався, збивався. А тут… Хоча ні. Трохи почервонів і зараз. Але що, власне, брехня? Те, що знайдуть убивцю? Хіба не так? Та він перший для цього рисачитиме день і ніч. Те, що працюють найкращі слідчі? Чи те, що вони досвідчені? А як може бути інакше? Це ж Київ. Столиця все-таки. А в столиці, за визначенням, усе мусить бути найкращим. Так що сказане — майже правда.
— Жарко у вас… — провів долонею по чолу.
Дарина підвелася й ширше прочинила вікно. Холодніше не стало. Жест швидше психологічний. Як психологічна зброя. Дія є, а результату одразу й не побачиш.
— Ви тут про вовків говорили, — сіла на місце й зробила ковток. — Я теж дещо згадала. Дивіться. Раніше в театрі Оля майже ніколи не з'являлася. Дуже зайнята. Проте останнім часом стала вчащати. Якось враз перетворилася на завзяту театралку. Причому відвідувала тільки один театр.
— Це цікаво, — зосередився Богдан. — І який?
— «Костянтин», — майже пошепки повідомила дівчина.
— Знаєте? На Великій Житомирській. Я кілька разів бачила в неї квитки. Там якраз почали давати «Затьмарення». Я потім сама ходила. Заради цікавості. То там і вовки, і вовкулаки…
Лисиця провалився в якусь тривожну безодню. Польотом забило подих. Тіло перестало слухатися. Почав «запускати». Довго нічого не виходило. Наче хтось лихий і невидимий міцно стискав легені. Та ось небо змилостивилось. Вдихнув. Поки «летів», свідомість малювала лихі замрячені полотна. Та коли знову вдихнув, тіло ожило. Химерні картини розсипалися, як страшний сон, прогнаний світанком.
— Таке буває, — сказав, удаючи спокійного. — Я колись гречаної каші терпіти не міг, а потім, коли її вміло приготували… Тепер уже й життя не мислю без неї. А за те, що згадали й розповіли, дуже вдячний.
— Ви ж попереджали, — почала виправдовуватись, — от я й подумала, що це може бути цікавим.
