В океані - Микола Миколайович Панов
— А з нами інше було, — втрутився в розмову Ромашкін. — Підійшли до нас на бульварі чотири шведи. По-російськи говорять. Ми, пояснюють, з армії спасіння, в усіх країнах світу буваємо. Всі мови знаємо. Сигаретами почали пригощати.
— А що це за «армія спасіння» така, товаришу старшина? — спитав Щербаков.
— Армія спасіння? — боцман Ромашкін значуще потер ніс. — Це, як би тобі сказати, ну попи, служителі культу. На площах молитви співають, на скрипках грають.
— Як наші цигани! — з сумнівом протяг Щербаков.
— Кажу, попи, а не цигани.
Ромашкін повільно затягнувся.
— А ми що, дріб'язкові, на чужий тютюн кидатися? Виймаю пачку «Казбека», мовляв, закурюй наші ленінградські і проходь. А вони за нами ув'язалися, не відстають. Почали розпитувати, як у Радянській Росії живемо. Чудово живемо, відповідаю. «А як моряки у вас час проводять?» У морі, кажу, проводимо час, у труді. А як строк звільнення підходить: чистимось, одеколонимось і йдемо з коханою дівчиною в театр. Помовчали вони, ніби посмутніли. Потім один читає: «А труднощі у вас від війни залишилися?» Тут я їм і підпустив. Труднощів, кажу, тільки у того тепер немає, хто з фашистами не воював, нейтралітету додержував у цій справі. А про їхній нейтралітет — пам'ятаєте, що мічман розповідав?
— Це що вони через свою країну гітлерівські війська пропускали, за валюту шарикопідшипники Гітлерові продавали? — сказав хтось із матросів.
— От, от…
Жуков не прислухався до розмови, стояв осторонь нерухомо, немов скам'янів. У Фролова занило серце сильніше. Він підійшов до Леоніда.
— Не горюй ти, море всі рани заліковує! Ще знайдеш у житті справжню подругу.
— Відплавався я, — тихо сказав Жуков.
— Чого так? Хіба твій рапорт задробили?
— Не задробили ще, а думаю «буде «аз»[2].
— А ти б поговорив із замполітом…
Жуков, дивлячись убік, мовчав.
— Ось що! — Фролов узяв у Мосіна баян. — Давай заспіваємо. Піснею сум розженемо.
— Не можу я співати! — глянув з докором Жуков.
— Пісня втому забирає, нудьгу розганяє. А цю нібито спеціально для тебе штурман наш написав.
Притулився до брусів кіль-блока — гнучкий, темноокий, узяв вступні акорди, заспівав:
— Повіє сум — тоді на серці пусто, Запне туман всіх маяків вогні. Моряк міцний, він руки не опустить… А дні такі в житті траплялися й мені.
Фролов труснув головою, зсунувся на потилицю капелюх, голос залунав стриманою пристрастю, сумним закликом:
— Чому сумний ходжу, чому завжди тоскую, Які лихі думки не можу я прогнать? Дорогу у життя я взяв важку, морськую, А дівчина-подруга не хоче помагать.
Сум у голосі Фролова зник, змінився веселим викликом. Матроси підхопили приспів:
— Нелегка в нас дорога, та в ній і честь, і слава. Далеко стяг Вітчизни проносять моряки. І де б лиш не ходив я, і де б лиш я не плавав, Усюди мені рідні сіяють маяки…
Співали вже кілька матросів, у хор вступали все нові голоси.
— Роз'їло сіллю очі, утома ломить руки, А шторм високі хвилі здіймає увесь час. Далекії подруги, коханії подруги, Так часто у походах ми згадуємо вас. А от моя подруга не любить, не жаліє… І журно мені стане — на серці гіркота. Вона того не знає, вона не розуміє, Що важко в океані без милого листа. Важка морська дорога, та в ній і честь, і слава. Далеко стяг Вітчизни проносять моряки. І де б лиш не ходив я, і де б лиш я не плавав, Усюди мені рідні сіяють маяки…
— Оце вже точно, — розчулено сказав Агєєв. — Чим далі в чужі краї — тим рідніша радянська суша.
Він зіскочив з кіль-блока, неквапливо пішов у бік «Прончищева».
З палубної надбудови криголама вийшла, зупинилася біля поручнів Таня Ракитіна. І хода могутнього прославленого боцмана, в міру того як він наближався до Тані, ставала все невпевненішою, майже боязкою.
— Тетяно Петрівно! — неголосно покликав мічман.
Вона повільно обернулася.
— Погодка он яка стоїть після шторму. Дивіться — чайки на воду сідають. Недарма старі люди кажуть: «Якщо чайка сіла у воду — жди, моряк, тоді погоду».
Він зупинився поряд з нею… Ні — зовсім не такими незначними словами хотілося почати цю розмову. Ракитіна мовчала.
— Правильну співають матроси пісню… — Ще звучав баян, хор голосів линув над рейдом у час заходу сонця, і в душі мічмана кожне слово знаходило дедалі більш хвилюючий відгук. — У поході хвиля б'є, сіллю очі роз'їдає, а кохані у нас на серці завжди. Куди око дивиться, туди серце летить.
