У чиїх руках був ніж - Ерік Амдруп
— Ні, боюся, що… нікого, наскільки я пригадую. Звичайно, мене міг хтось бачити.
Він неприязно скосив очі на Брантову кулькову ручку, якою той записував розмову.
— Якби ви дали нам маршрут, ми могли б дізнатися, чи вас хто бачив, — запропонував Тюге.
Могенсен підвів очі.
— Хіба ви не розумієте, до чого б це призвело? Довелося б з усім попрощатися, якби все випливло наверх. Для цього досить вам тільки почати розпитування. Уявляю собі, які підуть розмови. Дайте мені… все обміркувати самому. Може, знайдеться хтось, на кого можна покластися. — Він раптом здригнувся. Тоді випроставсь і втупив очі в Тюге. — Це не я. Мені б, далебі, й на думку не спало таке… Навіщо б я вбивав Еллу? Це просто божевілля.
Тюге похитав головою.
— Так завжди буває. Божевілля і безглуздя. А навіщо б її вбивав Поульсен? Він теж був одним із її приятелів. Він повівся безглуздо, тікаючи. Але так само безглуздо з вашого боку було щось приховувати. Ви ж мали б знати, що ми довідаємось про це. — Тюге підвівся і глянув на годинника. — Ми залюбки візьмемо до уваги всі можливі міркування. Але ж ви, звичайно, розумієте, що є певна межа. Скільки вам треба часу на те, щоб ви спробували підтвердити своє алібі? Скажімо, подзвоніть у готель «Принц» до першої години. Якщо ви до цього часу не впораєтесь, доведеться нам узятись за цю справу.
Могенсен провів їх до дверей, тоді підійшов до вікна й постояв там, аж поки вони перейшли шкільне подвір'я.
— Дурень і свиня, — сказав Брант.
— Чого ж? — промурмотів Тюге. — Чим він гірший за багатьох? А та Елла, певне, була цікава дівчина. Шкода, що вона загинула. Вона йому подобалася. Наскільки? Важко сказати. Чи аж так, щоб він відчував страшенні ревнощі?
Було ще надто рано їсти другий сніданок. Тюге скинув черевики й ліг на ліжко. Кімната ввечері здавалася незатишною, але вдень стало видно, яка вона занедбана. Жовта фарба на дверях почала відлущуватись. Квітчасті шпалери були в плямах і подекуди повідставали. Не думалося, що гості оглядатимуть кімнату в цю пору. Тюге заплющив очі. Скільки це вони вже в Алькюбіні? Скоро тридцять п'ять годин. І які ж їхні здобутки за цей час? Певні відомості про кількох людей. Убита Елла Гансен. Здібна сучасна дівчина, Що хотіла бути самостійною, щедра в дружбі, але тверда в обороні своїх прав. Гольм… Він був знервований, стомлений, коли вони приїхали. Не спав цілу ніч, усе зважував, чи йому братись за цю справу, але так і не взявся. Те, що він покликав допомогу збоку, свідчить на його користь. І більше, ніж безглузде алібі, яке могла йому дати дружина. Моген-сен… Навряд чи він знайде когось, хто б підтвердив, що його маршрут не пролягав навколо будинку Елли Гансен. Зрештою, це його клопіт. Він злякався, але чи тому, що приховує щось більше, чи тремтить за свою кар'єру? Невідомого Ель-Егона візьме на себе після обіду Брант. А Тюге хотів ще раз поговорити з Карлом Якобсеном. Дивно, що така інтелігентна людина може примусити себе писати дурниці, які не мають нічого спільного з її власними поглядами. Тюге важко підвівся, підійшов у самих шкарпетках до столу і взяв свою течку. Там був номер «Алькюбінських вістей», який Брант дав йому в поїзді, перше повідомлення про вбивство.
Тюге погортав газету, знайшов допис Карла Якобсена і прочитав його ще раз. А прочитавши, так і лишився сидіти з газетою в руках, тупо дивлячись поперед себе. У двері постукали. Зайшов Брант, пора було снідати. Вони їли мовчки. Брант був невдоволений і сонний, а Тюге неуважний, відповідав не до речі.
— Залишайся в готелі, Нільсе. Він має подзвонити до першої години, — сказав Тюге, коли вони скінчили безрадісний сніданок. — А тоді можеш узяти рахунок.
Брант вражено глянув на нього.
— Ти хочеш вертатися додому?
Тюге неуважно кивнув головою. Думки його були десь далеко.
— Так, якщо тільки ми встигнемо на післяобідній поїзд.
Починалася весна. Сонце світило вже інакше. Що тоді варнякав Карл Якобсен? Що тепер його, Тюге, черга пригощати? Пляшка доброго віскі коштувала дорого. Тюге зітхнув, виймаючи гроші, але так буде краще. Сходи до помешкання на піддашші були стрімкі й присипані снігом. У кожному блоці було по троє дверей. Карл Якобсен відчинив відразу, коли Тюге постукав. Приємно пахло димом з люльки. Лунала та сама музика, що й учора ввечері. Тюге простяг редакторові пляшку. Карл Якобсен витяг з рота люльку і свиснув.
— Це вже, мушу сказати, розкіш. Дякую. Ми його зараз скуштуємо, добре?
Тюге опустився на стілець і кивнув головою. Задля такого виняткового випадку можна було собі дозволити чарку.
— Ти вже скінчив роботу? — запитав він.
Карл Якобсен покуштував питво і схвально прицмокнув язиком.
— Я працюю недовго, але плідно. В цьому перевага незалежної людини. Може б, і ти переїхав сюди? Нам було б приємно працювати поряд. Я б гарно писав про тебе. — Він добродушно підморгнув Тюге.
— Мені, далебі, добре й там, де я працюю, — мовив той. Карл Якобсен заперечливо підняв руку.
— Ти не йдеш у ногу з часом, Свенсене. Треба бути прогресивнішим і більше бунтувати. А то який тебе дідько знатиме, якщо ти будеш усім задоволений? Треба йти в народ, голубе, і неодмінно в дерев'яних черевиках! Але щоб вони були модної форми і позбавлені статичної електрики. І щоб шкарпетки можна було прати від поту в пральній машині, а холодильник щоб забезпечував відповідну температуру для безе, тоді зустріч з народом по двадцять другому каналу дасть тобі справжню користь. Зважся, голубе!
Він сів на стілець і заплющив очі, смакуючи віскі.
— Розкішний напій. Але не треба було так витрачатися. Тюге ледь усміхнувся.
— Це прощальний подарунок. Я, власне, прийшов попрощатися.
Карл Якобсен вражено глянув на нього.
— Отуди к бісу. Ти здаєшся? Чи передаєш справу своєму молодому помічникові?
Тюге похитав головою.
