Пристань Ескулапа - Едмунд Нізюрський

— Ви, мабуть, вважаєте, що я крез. Йому треба сорок тисяч злотих, а моя каса в такому стані, що я не міг би йому дати й чотирьох. Зрештою, справа тут і в моєму принципі.

— В принципі?

— Авжеж. Цей хлопець уже коштує мені надто багато нервів і грошей! Місяць тому в мене була з ним рішуча розмова на цю тему. Я категорично заявив, що більше не платитиму за його витівки.

— Словом, на цей раз ви не витягнули «муху з окропу».

— Думаю, що ви на моєму місці зробили б так само. Хлопцеві двадцять чотири роки, він лікар, час уже відповідати самому за себе.

— Справді, час, — погодився Трепка. — А як на це реагував пан Міхал?

— Він був у розпачі. Мушу признатися, що мені стало шкода його. Та що ж, грошей я все одно не мав. Єдине, що я міг для нього зробити, це пообіцяти, що поговорю з інженером Карасем і спробую якось улаштувати справу. З цією метою я поїхав у неділю до Варшави. На жаль, інженер не захотів узяти від мене векселів і рішуче вимагав заплатити готівкою щонайменше двадцять тисяч злотих.

— А ви в той день зустрічалися з Міхалом? — запитав Трепка.

— Так, я бачив його. Він зовсім занепав духом. Я хотів забрати його сюди, але Міхал відмовився, сказав, що постарається дістати грошей, хоч сам, напевно, не вірив у це.

— Ви казали йому про вбивство професора Містраля?

— Так.

— Ну й що ж?

— Міхал був вражений… може, навіть, це занадто слабке слово. Він просто перелякався. Так, перелякався! Висловився не дуже делікатно про життя взагалі. А потім сказав буквально таке: «Не знаю, чи не краще було б для мене опинитися на місці Містраля. Мені так не щастить, попереду — ніяких радісних перспектив». Боюся, щоб він не зробив з собо якоїсь дурниці. Я ніколи ще не бачив його таким пригніченим. Пообіцяв дзвонити мені щоденно: я домігся цього. Та, на жаль, він мовчить, і мої нерви напружені до краю. Тому я б вас дуже просив, панове: притягніть його сюди. Якщо треба буде, то навіть офіційно, під будь-яким приводом. Чи можна буде це зробити, капітане?

Трепка зосереджено тер лисину.

— Звичайно, — промовив він за якусь мить, — можемо зробити це для вас, професоре.

— Я б хотів, по можливості, якнайшвидше.

— Уже шоста година, — буркнув Трепка, — сьогодні, мабуть, не встигнемо, але завтра це можна зробити… — Капітан пильно подивився на руку професора.

— Чому ви так приглядаєтеся? — здивувався професор.

— Дивлюся на ваш годинник. Це «Омега»?

— Так, — відповів здивований Касіца. — Бачу, ви розумієтесь на годинниках. Я купив його минулого року в Швейцарії.

— Годинники іноді відіграють серйозну роль у слідстві. — відповів Трепка. — То, кажете, це справжня «Омега»?

— Так… — професор занепокоєно оглядав свій годинник.

— Альфа… дельта… омега… — промимрив Трепка. — Букви грецького алфавіту мають назви, які впливають на уяву. Ви не згодні?

Касіца витріщив очі.

ЛІРИЧНИЙ ЩОДЕННИК ПОРУЧИКА ПАВЛА ДЗЯРМАГИ

Вівторок, 2 квітня.

Прогулянка з Галінкою після вечері. Цього вечора Галінка була в кращому настрої, але, як і раніш, ухилялася від розмов на особисті теми. Мені ледве пощастило дізнатися про її дитинство. У неї була важка молодість. З чотирнадцяти років вона утримувала себе сама. Мріяла стати лікарем. На жаль, необхідність рано заробляти на шматок хліба позбавила її такої змоги. Галінка вважає, що вона скривджена життям.

Потім ми розмовляли про медицину взагалі, хоча й відчували, що могли б обійтися без цієї теми. І знов у мене було враження, що все тут — якась обопільна помилка.

Напевне, у мене був дуже нещасний вигляд, бо навіть Галінка звернула на це увагу. Вона вивела мене на освітлену місяцем стежку і стурбовано заглянула в очі:

— Що з вами, Павелеку?

Я глянув на неї, мов сумний кінь, якого вивели із змагань ще в попередньому забігу.

— Якийсь дивний сьогодні настрій, правда? — запитала Галінка. — Ви теж це відчуваєте?

Я кивнув головою.

— Так, досить сумний.

— Сумний? — засміялася Галінка. — О ні! Я не це мала на думці.

— А що ж?

— Прислухайтесь. Ви нічого не чуєте?

— Ні.

— Ото ж бо й воно. Я думала про цю незвичайну тишу. Ви помітили, що жоден собака не гавкає? А вони ж кожного дня вили в цей час. Я думаю, що це добрий знак.

— Для кого?

— Для нас. Адже це перша прогулянка.

— Ви дуже мила, — я вдячно глянув на неї. Все-таки прогулянка не була марною.

— Чому ви так дивитесь? О, який ви… який ви смішний, Павелеку!

Я повернувся додому в доброму настрої, хоч трохи й сердитий на себе. Відчував, що поводився по-дурному — був сентиментальний і смішний. «Не той стиль, Павелеку, — подумав я, — ти запізнився на півстоліття». Мені здавалося, що я розумію, чому Галінка уникала принципової розмови про нас обох. Її зв'язувала моя поведінка.

Я довго не міг заснути. Перевертався з боку на бік, не маючи сили відігнати неприємні думки. Стало мені душно. Я встав, підійшов до вікна і прочинив його. І тільки тепер усвідомив те, що так вразило Галінку під час нашої прогулянки.

Ця тиша була справді незрозумілою. Що сталося з собаками? Жодна тінь не шмигала