Мене називають Червоний - Орхан Памук
Дядько розказав, як був заблукав у галереях портретів однієї розкішної вілли на березі озера Комо[123]. Її власник, схиблении на живопису, зібрав там унікальну колекцію портретів усіх знаменитостей європейської історії, від королів до кардиналів, від вояків до поетів.
— Гостинний господар із гордістю водив мене по галереях, однак я захотів поблукати по них на самоті, й він залишив мене. Видатні ґяури здавались на полотні живими, деякі дивилися просто мені в вічі. Портрети були неперевершені, вони немов заміняли людей у цьому світі. Їхнє зображення видалося мені магічним дійством, а неподібність облич настільки приголомшувала, що я відчував себе безсилою, недосконалою істотою. Якби мене намалювали в такому стилі, то я б збагнув сенс власного життя, — думалося тоді.
Еніште усвідомив, що зацікавлення портретом витіснить з його розуму обожнювання незмінного й неповторного ісламського малярства, заснованого ґератськими майстрами. Він злякався своєї пристрасті.
— Я неначе захотів теж відчути себе іншим, не схожим на всіх, — докинув він.
Прагнення відчути себе особистістю проникло в кожен куточок душі Еніште, ніби спокуса гріха, — ми його боїмося, проте шайтан підбиває нас.
— Як передати свої відчуття? Це неначе спокуса грішника, неначе возвеличення себе супроти Аллаха, надання величезної ваги власному «я», однаково, що поставити себе в центр усесвіту.
Згодом дядькові Еніште спало на думку, що портрет — предмет дитячих гордощів у руках європейських майстрів — може слугувати нашій вірі й зміцнювати могутність Його Величності падишаха.
Тоді ж у дядька народилась ідея створити книгу із зображеннями султана та ілюстраціями, які б символізували його внутрішній світ. Однак коли повернувся до Стамбула й почав переконувати Його Величність, що малюнки в стилі європейських художників вийдуть неперевершеними, той спершу категорично заперечував:
«Основа книжки — оповідь, — говорив султан. — А гарний малюнок — її вишукане довершення. Якщо я вигадаю малюнок, який не стосується оповіді, то він зрештою стане ідолом. Ми не зможемо повірити в реальність неіснуючої оповіді, але повіримо зображенню на папері. Так колись поклонялися каабським ідолам, поки наш Пророк знищив їх. Скажімо, як ти намалюєш цю гвоздику або отого мого нахабного карлика, якщо вони не є частиною оповіді?» «Показуючи красу гвоздики, її винятковість», — відповів Еніште. «А потім що? Коли укладуть книгу, помістиш квітку в центрі світу?»
— Мною опанував страх, — зізнався мені Еніште. — Я занепокоївсь, побачивши, куди мене заведуть роздуми падишаха.
Мій дядько злякався, що ставить у центр усесвіту не Аллаха, а щось інше, зрозумів я.
«Потім ти зажадаєш повісити на стіну зображення карлика в центрі всесвіту? — запитав тоді падишах, викриваючи страх Еніште, про який я вже здогадався. — Але малюнки не можна вішати на стіни. Якщо ми повісимо малюнок на стіну, то хоч хай би якими були наші наміри, по деякому часі почнемо йому поклонятися. Будемо, як ґяури. Якби я, боронь Боже, увірував, що пророк Іса[124] є Аллахом, то вважав би, що Аллаха можна бачити в нашому світі, а тим паче, що Він може перебувати в людині. І я б теж тоді вішав зображення людей на стіни. Ти хоча б розумієш, що ми почнемо поклонятися кожній картині на стіні, навіть не розрізняючи їх?»
— Я чудово розумів його, — сказав мені Еніште. — Так розумів, що навіть боявся разом із ним розмірковувати далі.
«Тому я не даю згоди вивішувати своє зображення на стінах», — промовив падишах.
— Але він хотів цього, — прошепотів Еніште, по-диявольськи посміхаючись до мене.
Тепер настала моя черга боятися.
«Та я бажаю мати одне власне зображення в стилі європейських малярів, — признався падишах. — Щоправда, воно мусить бути захованим серед сторінок якоїсь книги. Що то буде за книга — відповідатимеш мені ти».
Еніште знову посміхнувся до мене тою ж шайтановою посмішкою, через яку мені здавалося, що переді мною не мій дядько, а хтось інший.
— Я був приголомшений і схвильований, — розповідав він. — Його Величність падишах звелів мені негайно взятися до книги. У мене аж голова пішла обертом від щастя. Падишах хоче, аби книга була подарунком венеційському дожеві, до якого знову пошлють мене. У рік закінчення першого тисячоліття від Хіджри книга має стати свідченням, непереможної могутності нашого найвеличнішого султана, халіфа Ісламу. Однак, аби про неї наперед не пронюхали венеційці й вона не посіяла розбрат у малярському цеху, султан звелів, щоб роботу над книгою я тримав у таємниці. Ось так, із натхненням і без найменшого розголосу, я почав працювати над ілюстраціями.
21. Я — ваш Еніште
Отож у п'ятницю вранці я став розповідати йому, що то має бути книга із зображенням нашого падишаха в стилі європейських художників. Почав з того, як поділився з падишахом своїми враженнями про венеційські портрети й умовив його видати книгу. Та моїм прихованим наміром було спонукати Кару написати тексти до ілюстрацій, чого мені досі не щастило зробити.
Я розповів, що більшість малюнків уже готові, а останній — у стадії завершення.
— Є й зображення смерті, — говорив я, — воно має символізувати спокій і мир у душі падишаха; кмітливому малярові Лейлеку я замовив малюнок дерева, також у книзі зображений шайтан, ще намальовані кінь, який несе нас у незвідані далі, всезнаючий і вічно підступний пес, гроші… Ілюстрації талановитих малярів вражаючі, геніальні. Тобі варто лиш кинути оком, аби відразу збагнути, яким має бути текст до них. Поезія й живопис, колір і літера — їх єднають братні узи. Ти це знаєш.
Мені подумалося: казати йому, що вирішив видати за нього свою доньку? Невже він житиме разом із нами в цьому домі? Та я спам'ятався: зараз він тебе уважно слухає, щире лице, мов у дитяти, — не вір: вкраде Шекюре й шукай вітра в полі. Але, окрім Кари, мені немає з ким закінчити книгу.
Після п'ятничного намазу я розповів йому про найбільший винахід італійських майстрів — тіні на картині.
— Наприклад, ми змальовуємо вулицю: хтось іде, хтось стоїть, хтось перекидається словами й роззирається навколо. Наше завдання — передати тіні, як це роблять європейські художники. На вулиці вони найбільше впадають в очі.
— А як відтворити тінь? — запитав Кара.
Час від часу я помічав якусь нетерплячість
