Дим і попіл - Абір Мукерджі
Час минав, біль наростав, мій вісцеральний страх також. А що, як Доусон планує тримати мене тут до самого ранку? Що, як він узагалі не прийде? З досвіду знаю, що таке справжня ломка. Уже кілька разів я намагався кинути цю звичку і зазнав невдачі, і жах від того, що мені уготовлено, якщо Доусон не прийде найближчим часом, був таким же фізичним, як і той біль, що я наразі відчував.
Годинник зупинився десь опівночі, і, за моїми розрахунками, відтоді минула вже година, очі мої почали сльозитися, з носа потекло. Цей стан називають опійний нежить. Передвісник справжнього болю. Останню сигарету я припас саме на цю мить. Якщо відкласти ще на довше, то в агонії я не зможу її викурити. Обережно дістав її з пачки, запалив тремтячими руками. Вдихнувши, із задоволенням відчув, як на короткий період відступає біль, ущухає вир думок у голові. Але передишка була недовгою, і біль повернувся, не встиг я докурити. Мене охопило нестримне тремтіння, я кинув недопалок на підлогу. Шкіра рук вкрилася сиротами — іще один із симптомів ломки.
Я щільно загорнувся в ковдру і зіщулився, намагаючись хоч трохи зігрітися, але все даремно. У грудні на Західному фронті було тепліше, ніж тут. Я помирав від холоду, а одяг і ковдра просочилися потом. Я відчував, що помираю, і в голові юрмилися образи, як Доусон приходить наступного ранку, але його зустрічає лише мій холодний труп. Я був надто слабким, щоб доповзти до дверей, тож зібрав усю силу і гукнув охоронця. Ніхто не почув, або ж усім було байдуже.
І тоді й зловив себе на тому, що роблю те, чого не робив від часів війни. Я шепотів молитву.
Напевне, я впав у стан оніміння, бо наступне, що я пам’ятаю,— як мене розбудив вартовий в однострої. За ним маячила постать, але перед очима все пливло, наче в тумані. Поступово зір сфокусувався: гладко зачесане назад каштанове волосся, вуса, усюдисуща люлька в зубах.
— Віндгеме,— заявив майор Доусон,— паршивий у вас вигляд.
Справедливе спостереження. За мить ніздрі мої вловили аромат тютюну, шлунок вивернуло, і я заблював усю підлогу перед ним.
Доусон подивився на це з огидою, яка свідчила про те, що певна частина вмісту мого шлунку приземлилася на його черевики. На це я і сподівався. Врешті-решт, маленькі перемоги допомагають нам рухатись далі.
— Відмийте його,— гримнув він своєму підлеглому.
Десять хвилин по тому, після того як в обличчя мені виплеснули відро води, білявий офіцер, який заговорив до мене на вулиці, провів мене до невиразної будівлі в адміністративній частині форту, затягнув сходами вгору й усадовив на стілець у кабінеті Доусона. У повітрі висів тютюновий дим, і довелося зібратися з останніми силами, щоб знову не вивернуло. Я привітав себе з таким досягненням. Ото була б ганьба заблювати кабінет майора, коли він сам іще не прийшов.
Двері за мною відчинилися. Увійшов Доусон, наказав своєму підлеглому відійти і зайняв місце за своїм столом. На кілька хвилин запала тиша, доки він демонстративно читав друкований аркуш паперу, що лежав на столі. Інтелектуальні ігри, прийомчик із керівництва з проведення допитів. Якщо він хотів мене залякати, це не спрацювало, і не тому, що я теж читав керівництво, а тому, що мені було байдуже.
Нарешті Доусон підняв очі.
— Отже, Віндгеме,— промовив він,— вибачте за те, як вас сюди привезли, але маю до вас кілька питань.
— Вам відомо, що незаконне затримання офіцера поліції є правопорушенням,— констатував я.
Він зміряв мене поглядом і зітхнув.
— Я можу протримати вас тут усю ніч, якщо захочу. Навіть тиждень, як на те пішлося, і всім начхати. Тож, може, триматимете скарги при собі і погодитесь на невеличку співпрацю зі мною?
— Що ви хочете знати?
— Я так розумію, що справу про вбиту медсестру в Рішрі передали вам?
— Новини швидко поширюються,— прокоментував я. Але не таке це й диво. «Відділ Н» усюди має своїх викажчиків. У місті, де людина за сотню рупій охоче переріже горло рідному брату, їхня щедрість приваблювала багатенько сумнівних друзів.— А чому це вас так цікавить?
— Вона служила медсестрою у військовому шпиталі.
— Вона була цивільною.
— Жінка була португалкою,— відрізав він.— Убивство іноземця, навіть мешканця Індії,— наша справа.
— Багато я вам не розповім. Вона поверталася додому з нічної зміни, і хтось випотрошив її, як оселедця.
— Є підозрювані?
Я міг би розповісти про її чоловіка або підозрілого індуса, на вигляд ассамця, якого бачили поблизу, але був не в гуморі йому допомагати.
— Ще ні.
Доусон кивнув, знову переглянув аркуш паперу перед собою.
— Також мені стало відомо, що ви рознюхували щось поблизу опійного притону в Тангрі. Там, де кілька днів тому поліція моралі влаштувала облаву.— Він зробив паузу.— Можете якось це пояснити?
— Не знаю, про що ви.
Він підвів очі.
— Не клейте зі мною дурня, Віндгеме. Ви вже мусите знати, що я такого не схвалюю. Ви були там минулої ночі, розпитували констебля.
Я вилаяв себе. Сказав же Каллаґан, що облаву влаштували за наказом «Відділу Н». Зрозуміло, що вони не спускали очей з цього місця навіть після облави. Я мусив бути більш обачним.
Доусон продовжив:
— Я хочу знати, що ви там робили.
— Це справи поліції,— відповів я.— Вони вас ніяк не стосуються.
Мої слова Доусона не переконали.
— Справа поліції? І всі інші ваші візити в Тангру? Теж справи поліції?
Я намагався зберегти самовладання, але відчув, що обличчя мене видає.
Доусон гірко розреготався.
— Саме так, капітане. Нам усе відомо про вашу паскудну звичку. Я збився рахувати, до скількох притонів ви учащали. Ви навіть знайшли такі, про які ми не підозрювали. Будь ласка, не кажіть, що той, де була облава тієї ночі, був вашим улюбленим. Запитаю вас іще раз. Що ви робили там минулої ночі?
Те, що Доусон дізнався про мою залежність, не мало бути для
