Дим і попіл - Абір Мукерджі

кінці під’їзної доріжки до будинку Енні припаркувалася велика червона «іспано-сюїза». Таке авто не часто побачиш на вулицях Калькутти, тому що воно іспанське й коштує більше за «роллс-ройс»; і хоча я раніше ніколи не бачив «сюїзи», її присутність викликала таке ж неприємне відчуття, як буває від акули, що запливла до місцевого каналу.

Я і сам не знав до ладу, навіщо повернувся. Може, хотів переконатися, що з нею все гаразд, а можливо, сподівався, що як побачу її, забуду про те, що щойно бачив, про те, як гуркхи побивали беззбройних цивільних.

Парадні двері перефарбували, по будинку сновигали робочі, як я припускаю, закінчуючи лагодити розбите вікно. Знову покоївка Енні, Анжу, провела мене до вітальні; схоже, вона перебувала у кращому гуморі, ніж напередодні.

— Чий це автомобіль? — поцікавився я, коли ми йшли коридором.

— Містера Шмідта, сагибе,— сказала вона таким тоном, ніби він був Папою Римським.

Це мені не сподобалося.

— Німець? — уточнив я.

— Ні, ні, американець,— розпливлася вона в усмішці. — Ще гірше.

Вона відчинила двері до вітальні і запросила мене всередину. Біля вікна стояв високий білявий молодий вусань з келихом у руці. На ньому були штани хакі з вилогами і стрілками, такими гострими, що можна було б хліб різати, а сорочка своєю білизною могла зрівнятися лише з його дурнуватими ідеальними зубами.

— Господиня скоро буде,— промовила Анжу.

Спочатку запах одеколону, а тоді вже й сам чоловік підійшов до мене і протягнув наманікюрену руку.

— Шмідт,— відрекомендувався він так, ніби відповідав на питання, яке я не ставив.— Стівен Шмідт. А ви?

— Віндгем,— сказав я, потискаючи його руку.— Капітан Віндгем.

— Радий з вами познайомитись, Віндгеме. Міс Грант згадувала про вас.

— Невже?

— Так. Розповідала, що ви поліцейський. Добре, що ви тут. Хочу знати, як просувається розслідування нападу на леді.

— Ви про розбиту шибку?

— Саме так. Сподіваюся, ви принесли добрі новини.

— Не зовсім.

Шмідт похитав головою, ніби я його розчарував на якомусь фундаментальному рівні. А може, я просто підтвердив його невисокі думки про мене.

— Ви мусите знайти винуватих і покарати з усією суворістю. Я хочу, щоб їх притягли до відповідальності згідно з законом.

Ніде правди діти, зробив я дуже мало — власне, нічого,— щоб дізнатися про нападника на будинок Енні. Після того як вона відмовилась від моєї необдуманої пропозиції поставити констебля біля дверей, я був зайнятий більш нагальними питаннями — але зізнаватися в цьому Шмідту не збирався.

— Ми розслідуємо справу,— сказав я.— І можете не сумніватися, суворо покараємо винуватців, може, навіть іще суворіше.

— От і добре,— кивнув він, витягаючи срібний портсигар із гравіруванням.— Обов’язково так і зробіть.— Він розкрив портсигар і запропонував мені.

— Що привело вас до Калькутти? — поцікавився я, беручи сигарету.

— Справи,— відповів він і дістав запальничку.

— А які саме?

— Чай,— з гордістю повідомив він.— Я постачаю дві п’ятих усього чаю, що вживають на Північному Заході.

— Це багато? — запитав я.— У мене склалося враження, що ви, американці, ліпше покидаєте цей товар у Бостонську бухту, аби тільки не заварювати його.

— Повірте мені.

— І як довго плануєте тут залишатись?

Двері відчинилися, й увійшла Енні. На ній була блакитна шовкова сукня, на шиї — щедро прикрашене діамантами срібне кольє. Вона ніби приготувалась кудись їхати.

— Слушне питання,— приєдналась вона до розмови.— Скільки ви плануєте тут пробути, Стівене?

— Поживемо-побачимо.

Це довше, ніж я сподівався.

Енні перевела погляд із нього на мене.

— Бачу, ви добре порозумілися.

— Саме так,— кивнув Шмідт.

— Як вогонь і крига,— прокоментував я.

— Принести вам чогось випити, Семе? — запропонувала вона.— Стівен п’є бурбон.

— Ні, дякую,— сухо відмовився я.— Я на роботі.

— Тож що привело вас сюди, Семе? — запитала вона, підходячи до шафки з напоями і готуючи, як я здогадувався, коктейль «Рожевий джин».— Ви вже піймали вандалів, які спаплюжили мій дім?

— Я щойно казав містерові Сміту...

— Шмідту,— виправив він.

— Прошу мене вибачити... Містерові Шмідту, що ми саме працюємо над справою. Я зайшов упевнитись, чи все гаразд.

— Усе гаразд, Семе — сказала вона, повертаючись до нас обличчям, і зробила ковток.— Дякую, що думаєте про мене.

— Ви сьогодні кудись їдете? — запитав я.— От тільки візит доведеться перенести. Дороги заблоковані.

— Невже? — здивувався Шмідт.— Що могло статися такої години?

— Черговий протест.

— Невже ці індуси від них не втомилися?

— Вони хочуть здихатися короля Англії,— пояснив я.— Мені здавалося, що американець мусить це оцінити.

Шмідт похитав головою.

— Аж ніяк, якщо це означає, що я пропущу вечерю з міс Ґрант.— Він залпом випив залишки бурбону.— Що ж, Енні,— промовив він.— Якщо Віндгем має рацію і на дорогах безлад, нам варто виїхати раніше.

Не цього я добивався. Замість «перенести» варто було сказати «скасувати».

Енні обернулася до мене.

— Ви ж не проти, Семе?

— Приділіть мені трохи часу.— Я повернувся до Шмідта: — Ви не проти, якщо я побалакаю з міс Ґрант віч-на-віч? Хочу поділитися з нею деякими міркуваннями щодо справи,— збрехав я.

Шмідт зиркнув на мене з підозрою, перевів погляд на Енні.

— Ми замовили столик,— сказав він.

— Не сумніваюся, те, що хоче сказати капітан, займе лише кілька хвилин,— відповіла Енні й пішла до дверей.

— Саме так,— запевнив я і пішов за нею.— П’ять хвилин максимум.