Тридцять дев’ять сходин - Джон Бакен

Час наближався до восьмої вечора, і я повернувся до готелю, щоб зустрітися зі Скейфом і проінструктувати його. Ми домовилися, як розставити наших людей, після чого я вирішив прогулятися, бо геть утратив апетит. Обійшовши пустельне поле для гольфу, я попрямував до однієї місцинки на скелях на північ від вілл.

На вузьких охайних доріжках назустріч мені траплялися відпочивальники в білих фланелевих брюках, які поверталися з кортів і приватних пляжів. У морській далині, оповитій синіми сутінками, я помітив вогні «Аріадни» й есмінця, що стояв далеко на півдні, а за Кокською обмілиною — ходові вогні пароплавів, що прямували до гирла Темзи. Усе навколо було таким мирним і звичним, що мій ентузіазм розсіювався з кожною хвилиною. Мені знадобилася вся моя рішучість, аби близько половини десятої завернути до Трафальгар-Лодж.

Дорогою я відчув непідробну радість, зустрівши породистого хорта, який трусив підтюпцем поруч із нянею з дитячою коляскою. Побачивши його, я пригадав пса, який був у мене в Родезії,— я частенько брав його з собою на полювання в горах Палі. Ми вистежували невеличких антилоп сірувато-брунастої масті, й одного разу, погнавшись за дорослим самцем, обидва його упустили. Хорт переслідує дичину, покладаючись на свій гострий зір, мої очі теж рідко мене підводять, але того разу наша жертва зникла просто у нас під носом. Пізніше я з’ясував, як їй це вдалося. На тлі сірих кам’янистих пагорбів антилопу так само неможливо розрізнити, як сіру ворону на тлі дощової хмари. Їй не треба було втікати — досить було просто застигнути на місці, злившись із пейзажем.

Щойно ці спогади пронеслися у мене в голові, я подумав про свою ситуацію і дійшов висновку: «Чорному Каменю» не було потреби тікати. Він просто розчинився в навколишньому ландшафті, а значить, я на правдивому шляху. Я міцно, як цвях, уколотив цю думку собі в голову і поклявся ні на мить не забувати про це. Отже, останнє слово знову залишилося за Пітером Пієнааром.

До цього часу люди Скейфа мали зайняти свої пости, але я ніде не помітив жодного з них. Вілла стояла, доступна всім поглядам, немов ринкова площа. Трифутова огорожа відділяла її від дороги, висіченої у скелях. Усі вікна на першому поверсі були розчинені; приглушене світло і звуки голосів указували на їдальню, де мешканці будинку якраз закінчували вечерю. Усе було відкрито й чесно, як на благодійних зборах у церкві. І все-таки я відчинив хвіртку і подзвонив у дзвіночок.

Людина на зразок мене, що чимало побродила по світу, як не дивно, чудово розуміється з представниками двох прямо протилежних класів — назвемо їх умовно верхнім і нижнім. Вона розуміє їх, вони розуміють її. Я легко знаходив спільну мову з пастухами, волоцюгами і дорожніми робочими і в той же час міг невимушено спілкуватися з такими людьми, як сер Волтер та інші представники військового істеблішменту, з якими я бачився вчора ввечері. Не знаю чому, але це так. А ось світ ситого й самовдоволеного середнього класу — мешканців комфортабельних вілл і передмість — для мене закритий. Я не знаю, як усі ці люди дивляться на речі, не розумію умовностей і звичаїв, прийнятих у їхньому колі, і тому поводжуся з ними обережно, як з африканською чорною мамбою, що переповзає стежину. Ось чому, коли охайна і бездоганно ввічлива покоївка відчинила мені двері, я не відразу знайшов, що сказати.

Прочистивши горло, я все ж запитав, чи вдома містер Епплтон, і покоївка проводила мене в будинок. Я розраховував несподівано увійти прямо в їдальню, викликавши своєю раптовою появою шок, який ясно вкаже, що мешканці будинку мене впізнали, і підтвердить усе інше. Натомість я опинився у скромному холі, обстава якого відразу заволоділа моєю увагою. Там усюди були розкидані ключки для гольфу й тенісні ракетки, солом’яні капелюхи й кепі, кілька пар рукавичок і з півдюжини тростин, подібних до тих, які можна бачити в тисячах британських будинків. На кришці старовинної дубової скрині лежала купа акуратно складених пальт і непромокальних плащів; на столі цокав дідівський годинник; на стінах висіли кілька старовинних латунних грілок, барометр і естамп із зображенням перегонів… Усе було чинно і благопристойно, як в англіканській церкві.

Повернувшись, покоївка спитала, як про мене доповісти, я машинально назвав своє справжнє ім’я, і вона пішла до їдальні через курильню, що прилягала до правої частини холу. Я не мав часу як слід її розглянути, але встиг помітити над каміном кілька групових світлин у рамках і ладний був заприсягтися, що зроблені вони в одній з англійських приватних шкіл або коледжів. Я встиг кинути на них побіжний погляд, після чого поквапом наздогнав покоївку, але все одно запізнився: вона вже увійшла в їдальню і голосно назвала моє ім’я. Можливість побачити, як на нього відреагує ця трійця, була прогаяна.

Щойно я увійшов, старий, який сидів на чолі столу, підвівся і повернувся обличчям до мене, щоб привітати відвідувача. Він був у вечірньому костюмі — короткому піджаку і чорній краватці; так само був одягнений і той, кого я про себе називав «товстуном». На третьому, смаглявому, були синій костюм і сорочка з відкладним комірцем. На кишені піджака красувалася емблема якогось клубу або школи.

Манери старого були бездоганні.

— Містере Ганней? — ніби трохи вагаючись, промовив він. — Ви хотіли мене побачити? Одну хвилинку, друзі, і я знову до вас приєднаюся… Давайте перейдемо до курильні! — звернувся він до мене.

Не відчуваючи в глибині душі ані найменшої впевненості, я все-таки змусив себе продовжити розпочату гру. Кімната для куріння мені не підходила, тому я мовчки підсунув стілець і сів біля стіни.

— Гадаю, ми вже зустрічалися раніше, — сказав я, — і, здається, ви знаєте, чого я хочу.

Світло в кімнаті було неяскраве, але, наскільки я міг бачити їхні обличчя, вони чудово грали свої ролі.

— Можливо, можливо, — промовив старий. — У мене погана пам’ять, але, боюся, вам так чи інакше доведеться викласти мені вашу справу, сер, бо я, правду кажучи, не маю уявлення, чого ви хочете.

— Що ж, у такому разі,— сказав я, не в змозі позбутися думки, що верзу повну нісенітницю, — я прийшов сказати вам, що гру закінчено. Я маю ордер на ваш арешт, джентльмени.

— Арешт? — перепитав старий з абсолютно враженим виглядом. — Арешт! Боже правий! І в чому ж нас звинувачують?

— У вбивстві Франкліна Скаддера, яке сталося в Лондоні двадцять третього