Буря на озері - Ростислав Феодосійович Самбук

— Кави? — запитав. — І чарку коньяку?

Шугалій похитав головою.

— У мене справа до вас, і кава лише заважатиме.

— Кава робить розмову змістовнішою й розсудливішою, вона прочищає мозок і настроює на діловий лад.

— І все ж мені не хотілося б… — поморщився Шугалій. Не міг же сказати, що навіть сама думка про те, що сьорбатиме Бабинцеву каву, принижує його.

— А я з вашого дозволу… — Федір Антонович повернувся через кілька хвилин з повною чашкою ароматної кави, поставив на столик між собою і Шугалієм; гіркуватий запах на секунду забив капітану дихання, він утримався, щоб не проковтнути слину, і подумав, як пополотніє Федір Антонович, коли він поставить лише одне запитання, одне коротке й зовсім конкретне запитання: «Коли ви, шановний, востаннє бачилися із Стецишиним?»

— Як гарно пахне матіола, — мовив Федір Антонович кивнув, погоджуючись, і все ж сидів у кріслі, не розслабившись, і дивився насторожено: слова Шугалія про якусь справу до нього не могли не викликати занепокоєння. Нараз посмішка майнула його обличчям: які ж неприємні справи починаються з розмови про погоду й квіти? Певно, цей прискіпливий капітан дізнався про сварку з дочкою й Олексою — що ж, це їхня приватна справа, і він не дозволить нікому пхати в неї свого носа.

А Шугалій справді почав із цього:

— Сьогодні я бачив Ніну, вона була дуже засмучена, і я подумав, що батьки в таких випадках…

— У вас, здається, мала дитина, капітане, — перебив його Бабинець сухо, — а відомо, що малі діти — малий клопіт… І мені хотілося б, щоб моя дочка, поки вона їсть мій хліб, слухалася мене.

— Але ж вона повнолітня й сама заробляє на себе.

— Півставки в бібліотеці — знаєте, скільки це?

— На харчування вистачить. Звичайно, це не моя справа, але на Олексу з тіткою звалилося таке горе, що негарно обтяжувати їх ще й господарськими справами.

— Колись усе одно доведеться займатися ними.

— Колись — не тепер…

Бабинець потер руки й засміявся.

— Дивно, посада у вас не адвокатська і, певно, в ролі захисника не часто доводиться виступати…

— Даремно так гадаєте. Ми захищаємо наше суспільство, самі розумієте, від кого, і тут не до сентиментів. Але без гуманізму й доброти не уявляю собі справжнього чекіста. Либонь, ваша дочка не потребує захисту. Просто вся ця ситуація виникла після вашої розмови з Романом Стецишиним, і я прийшов для того, щоб дізнатися, які проблеми ви розв'язували з шановним паном?

Кажучи це, Шугалій не зводив пильного погляду з Бабинця. Федір Антонович нічим не виказав себе, не пополотнів і не почервонів, і все ж щось змінилося в ньому, капітан вбагнув це одразу, але знадобилося кілька секунд, щоб визначити, що саме сталося з Бабинцем: у нього потемнішали очі. Так, білі, до непристойності білі очі Федора Антоновича нараз стали мало не чорними, і Шугалій збагнув, наскільки злякався Бабинець. Однак Федір Антонович не здався.

— Маєте на увазі тамтого канадця? — перепитав, і Шугалій знав, що ці дві-три секунди потрібні йому, щоб вигадати більш-менш пристойну версію. Старий вовк, досвідчений і небезпечний, а все ж припустився помилки: був певен, що відвідини Стецишина лишилися непоміченими.

Нарешті Бабинець знайшовся. Махнув рукою недбало.

— У мене там знайомі… То й передали сувенір — пляшку віскі.

— Припустимо, я вам повірю, — почав Шугалій, усміхаючись весело, — тільки припустимо. Тепер скажіть: куди ви їздили велосипедом одразу після відвідин Стецишина і де пропадали понад дві години?

— У ліс, — ні на секунду не забарився з відповіддю Бабинець, — погода була гарна, і я часто туди прогулююсь.

— І доїхали до Вільхового?

— Не знав, що туди вже не можна.

— Щоб зустрітися з Калеником?

— У нас в аптеці багато клієнтів… Каленик? Щось не пригадую.

— А він вас добре знає. І навіть зберігає на пам'ять фотографію…

— У кожного свої дивацтва.

— Досить, Федоре Антоновичу. Ми зараз поїдемо до установи, яка, мабуть, не викликав у вас приязні, бо нам треба з'ясувати багато-багато питань. — Шугалій висунувся у вікно. — Машина вже чекає на вас, ось постанова на арешт, ознайомтеся. Але перед цим товариші зроблять у вас обшук. Так уже належить, Федоре Антоновичу, і, сподіваюсь, ви знаєте, чим викликані такі крайні заходи.

— Ні, не знаю, — одповів Бабинець, — усе це — наслідок якогось жахливого непорозуміння.

— Що ж, буває й таке, — погодився Шугалій, — але дуже рідко, матимете змогу побачити вашого спільника — разом якось приємніше й краще згадувати те, що вилетіло з пам'яті…

Шугалій від'їжджав з Озерська через день. Перед від'їздом вони з Буровим зустрілися на березі Світлого озера — чи можна залишити Озерськ, не покупавшись і не поласувавши справжньою юшкою?

Шугалій завів мотор, і вони рушили до острова, куди ще зранку подався Малиновський: день хоч і будній, але начальник райвідділу на честь успішного завершення операції дозволив відгул, і лейтенант мусив уже зготувати юшку.

Човен ішов швидко, Шугалій підставив обличчя сонцю й мружився від задоволення.

Малиновський стояв на березі в самих трусах і посміхався так, що Шугалій здогадався: рибальська фортуна сьогодні на боці лейтенанта. Справді, Малиновський витягнув з води саморобний садок з двома чи трьома великими щуками й півкілограмовими окунями.

— Візьмете з собою, — мовив тоном, який виключав будь-які заперечення. Втім, Шугалій і не заперечував: знав, як зрадіє Віра свіжій рибі — щуки он ще живі.

— Юшка — во! — підвів великого пальця лейтенант. І справді, від вогнища пахло неймовірно смачно. Шугалій з'їв повну миску прозорої юшки і