Буря на озері - Ростислав Феодосійович Самбук

— Я хотіла сказати, що вам збоку трохи видніше.

— Видніше, — згодився Шугалій. — Беріть свою картоплю і йдіть додому, бо Олена Михайлівна не встигне зготувати обід.

— Я сама зготую, — заперечила Ніна. Олекса зиркнув на неї і, зрозумівши все, засміявся радісно. Підхопив сітку з овочами.

— Приходьте обідати, — запросив Шугалія, — ми чекаємо. — Потягнув Ніну за руку, й вони побігли, не озираючись.

Шугалій дивився їм услід, усміхався, але усмішка не була радісною. Помахав целофановим мішечком з раками й подумав, що плакало його пиво. І все ж раків було шкода — купив у кіоску газету й загорнув, щоб не було видно. З пакетом під пахвою попрямував до бібліотеки.

Надя стояла на драбині й діставала якусь книжку з горішньої полиці. Озирнулася на скрипіння дверей і, побачивши Шугалія, обсмикнула і так не дуже-то коротку спідницю. З книжкою в руках спритно зіскочила на підлогу, блиснула очима, однак відповіла на чемне вітання Шугалія ледь помітним кивком. Видала книжку відвідувачеві й почала наводити порядок на полицях, аж ніяк не реагувала на присутність капітана, — либонь, все ще сердилася за те, що так безцеремонно залишив її на танцях. А Шугалій стояв, спершись на бар'єр, і теж мовчав, стежачи за спритними рухами бібліотекарки.

Нарешті Надя не витримала:

— Принесли «Роман-газету»? — запитала.

Шугалій похитав головою, і Надя, збагнувши, що капітан прийшов не по книжки, зласкавилась і одірвалася од полиць. Поправила зачіску й пройшла до бар'єра, випнувши груди й високо підвівши голову, не йшла, а несла свої принади.

— Маю до вас справу, Надю, — почав, намагаючись бути неофіційним, просто чоловік прийшов по допомогу чи пораду, — і сподіваюсь, що ви допоможете мені.

— Охоче. — Дівчина простягнула Шугалієві руку човником. Капітан потиснув її не дуже сильно, Надя поклала обидві руки на бар'єр і поворушила пальцями, наче готуючись схопити щось.

Шугалій трохи подався од бар'єра. Кивнув на вікно.

— Оце тут живе Ніна Бабинець? — запитав. — У домі з червоним дахом?

— Наче не знаєте? — іронічно примружилася Надя. — Були ж у гостях. І добре нагодували вас?

Вона була чудово поінформована, і Шугалій належно оцінив це.

— У вас гарна пам'ять. Скажіть, ви часом не працювали в суботу сімнадцятого серпня?

З-за стелажів висунулося жіноче обличчя з кирпатим носом, мабуть, ще одна бібліотекарка. Подивилася на Шугалія світлими цікавими очима, всміхнулася й зникла. Надя невдоволено повела туди оком.

— У нас тільки Ніна Бабинець працює через день. На півставки вона, — відповіла. — У суботу її не було, а я завжди тут, крім понеділка.

Шугалій з таємничим виглядом підкликав Надю до вікна. Мусила проникнутися важливістю каштанової справи і не плутатися у відповідях.

— У вас вікно біля столу, — мовив Шугалій, — і, сидячи за столом, ви бачите, що робиться на вулиці. Може, помітили, чи не заходив до Бабинців сімнадцятого серпня десь о пів на четверту дня літній чоловік у сірому костюмі? Огрядний і лисий, з коричневою валізою.

— У рогових окулярах? — ані на мить не завагалася Надя.

— У вас не пам'ять, а кібернетичний центр!

— Бачила. Я ще здивувалася — зовсім незнайома людина, а в Озерську ми мало не всіх знаємо.

Шугалій переплів пальці рук, стиснув з хрускотом.

— І довго той чоловік пробув у Бабинців?

У Наді забігали очі: либонь, не хотіла признатися, що весь час стежила за будинком.

— Ну… Я точно не знаю… Мені книжки треба видавати, а в суботу читачів більше. Здається, пішов хвилин через сорок.

«Точно, — подумав Шугалій, — о четвертій уже встиг повернутися й чекав на машину недалеко від садиби Завгородніх».

— Хтось може заступити вас? — запитав. — Бо нам з вами треба підскочити до райвідділу держбезпеки.

Надя округлила очі.

— Для чого?

— Ваші показання дуже важливі, й мусимо належним чином зафіксувати їх.

— Тоню! — гукнула. Коли кирпата дівчина висунулася з-за стелажів, наказала: — Почергуєш в абонементі, бо мені потрібно… — кинула багатозначний погляд на Шугалія і вирішила не уточнювати, в якій саме справі відлучається.

Коли вони вийшли на вулицю, Надя обігнала Шугалія на півкроку, незграбно збоку зазирнула йому у вічі й запитала:

— А що це за один — в окулярах і сірому костюмі?

Шугалій згадав, з якою пихою повелася з ним під час перших відвідин, але не став відплачувати тією ж монетою.

— Сам ще не знаю, і ми з вами будемо це встановлювати.

— Але ж я його раніше ніколи не бачила.

— І я не бачив.

— Гадаєте, злодій? Я завжди знала, що ці Бабинці…

— Невже? — не втримався Шугалій від іронії.

— Однак, якщо вже ви зайнялись цією справою…

— Ніякої справи ще нема, просто мусимо з'ясувати, чи справді заходив один чоловік до Бабинців.

— І для цього треба відривати людину від роботи!

— Невже ви так зайняті? В бібліотеці сьогодні не так уже й багато відвідувачів.

— Наші показники визначаються не тільки книговидачею, — відрізала сухо, і Шугалієві стало ясно, що сперечатися з Надею нема рації.

Вони мовчки дійшли до райвідділу, і капітан запропонував дівчині посидіти в приймальні. Разом з начальником райвідділу, ще молодим і завжди усміхненим майором Суховим, вони розклали на столі десять знімків. Десять чоловік — п'ятеро в окулярах — дивилися з фотографій, і четвертий зліва був Роман Стецишин.

Сухов запросив понятих, а Шугалій завів до кабінету Надю. Бібліотекарка не вагалася ані секунди: тицьнула пальцем у четверте скраю фото.

— Оцей, — мовила твердо, — цей чоловік заходив до Бабинців удень сімнадцятого серпня.

Шугалій з Суховим склали протокол, Надя й свідки підписалися, і капітан відпустив свідків. Запитав бібліотекарку:

— Ну, а потім?.. Коли цей чоловік пішов, ніхто не заходив