Потайна кімната - Йорн Лієр Хорст

— Я працювала над статтею про нього, — сказала вона, дуже сподіваючись, що пояснення прозвучить досить природно. — Він мав сина Симонового віку, який розбився на мотоциклі.

— Леннарт, — підтвердив Х’єль Мейєр. — Ми росли на одній вулиці.

— З Симоном він теж дружив?

— Хіба коли були меншими. Симон бував у них вдома, іноді там бавився.

Х’єль Мєйер теж підвівся, провів Ліне до дверей. Ліне подякувала за розмову. В неї було відчуття, що вона весь час крутилася навколо чогось важливого, однак упіймати не змогла.

30

Просто перед дванадцятою газета «Даґбладет» виклала новину про чоловіка, якого звинуватили в підпалі літнього будиночка Бернгарда Клаусена. Вістінґ з задоволенням констатував, що його ім’я в публікації не згадали. З пресою спілкувалася телефоном Крістіне Тііс.

Надворі захмарилося, і троє слідчих втекли з тераси на кухню. Вістінґ перечитував документи про пограбування. Переглядаючи давні справи, іноді було легко побачити недогляд і брак, та поки що він не міг ідентифікувати допущені слідством помилки.

Тюле сидів поруч, передивлявся фотографії хатини Бернгарда Клаусена.

— Щось у цьому фальшиве, — промовив він, киваючи на фото виставлених картонних коробок на ліжку в крайній кімнаті.

— У чому фальш?

— У тому, як гроші лежать тут рік за роком, а він їх навіть не торкається, — пояснив Тюле. — Схоже на ексцентричного колекціонера, який скуповує крадені твори мистецтва, розвішує на стінах і милується ними сам, нікому не показуючи.

Мортенсен роздумував уголос:

— Якщо син був причетний до пограбування, Клаусен міг знайти гроші після його смерті й просто не знати, що з ними вдіяти. Бо ж якби все виявилося, вибухнув би неймовірний скандал!

— Але він міг їх і позбутися, — втрутився Тюле. — Спалити в грубці чи закопати. Залишити отак на дачі — величезний ризик, гроші міг хтось випадково побачити.

Відчинилися вхідні двері. Амалія відірвалася від малювання.

— Мама прийшла, — промовив Вістінґ.

Дівчинка сповзла з канапи й кинулася назустріч мамі. Мортенсенові хтось зателефонував, і він вийшов у вітальню. Ліне привіталася з Аудюном Тюле, перш ніж помилуватися малюнками донечки.

— Є новини? — запитав Вістінґ.

— Та, власне кажучи, ні, — відповіла Ліне й розказала, як минув день. — Я купила карту в книгарні, — додала вона, розгортаючи карту на кухонному столі.

Ліне вже позначила місце риболовлі й дім Бернгарда Клаусена. Тільки зібралася пояснити детальніше, як на кухню повернувся Мортенсен.

— Результати ДНК, — повідомив він. — Знайшли слід на об’єкті В-2.

— Навушник, — кивнув Вістінґ.

— Ключ і записка чисті, а профіль за аналізом ДНК дав збіг у базі даних.

— Хто?

— Оскар Тведт, — відповів Мортенсен, сідаючи до свого ноутбука.

Аудюн Тюле вилаявся.

— Капітан! — скрикнув він, хапаючи одну з тек-скорозшивачів.

— Це ж хто? — запитав Вістінґ.

— У нього минуле солдата-спецпризначенця, — пояснив Тюле. — Перебував в оточенні Александера Квамме аж до побоїща в Альні, передмісті Осло.

— Ніколи про таке не чув, — сказав Вістінґ.

— Події, розслідування яких вдалося втримати в таємниці. Ним відала поліція Осло. Але нам надали копії всього, що чинилося на той час у злочинних середовищах.

Він гортав теку, доки знайшов те, що шукав.

— Тоді ми не побачили зв’язку, але це може стати переломним моментом у справі! Його ДНК на навушнику рації серед украдених грошей може свідчити, що він один із грабіжників.

— А що трапилося в Альні? — зацікавилася Ліне.

— Служба надзвичайних ситуацій отримала телефонне повідомлення про важкопораненого чоловіка на автостоянці, де тепер стоїть готель «Радіссон». Парамедики, які прибули на місце, повідомили про жорстоко побитого Оскара Тведта. Інцидент був кваліфікований як внутрішні розбірки. Дзвонили в службу з телефону самого ж капітана. Тоді нікого не притягли до відповідальності.

— А як це пояснив сам Оскар Тведт? — запитав Вістінґ.

— Ніяк, — відповів Тюле. — Він багато тижнів пролежав у комі, а коли отямився, виявилося, що в нього важкі пошкодження мозку. До того ж, він втратив мову і його паралізувало.

— Де він тепер?

— Коли писали цей рапорт, перебував на реабілітаційній програмі в клініці «Уллевол».

— Одужає? — запитав Мортенсен.

Аудюн Тюле заходився складати свої речі.

— Довідаюся, — коротко сказав він. — Мені ще треба забрати деякі речі зі своєї контори, повернуся завтра.

Мортенсен теж налаштувався іти. Вістінґ провів їх до дверей. Надворі похолодніло. У повітрі війнуло осінню.

31

— «ВҐ» не хоче брати мою статтю…

Ліне розповіла батькові про свою зустріч з керівником новинної редакції.

— Може, й добре, — сказав Вістінґ. — Це насамперед розслідування, а не історія для медіа. Ти опинилась би в непростій подвійній ролі.

— Я спокусила Симонового брата тим, що дещо надам для преси. Виявляється, кілька років тому з цією справою вже працювала інша журналістка, але нічого не опублікувала.

— Так чи так, ти нічого не зможеш оприлюднити, доки триває слідство. Можливо, «ВҐ» зацікавиться пізніше, коли ми знатимемо трохи більше.

Ліне вийняла камеру.

— Можливо…

Вона показала батькові фото мису, де рибалив хлопець, і насосну станцію.

— Зі своїм матеріалом я можу й до інших звернутися!

— Завтра хтось пригляне за Амалією? — запитав Вістінґ.

— Так! Чого питаєш?

— Хочу, щоб ти поговорила зі старими друзями Бернгарда Клаусена, з кимось, хто був йому близький навесні й на початку літа 2003 року.

Ліне глянула на батька. Щось у його манері її роздратувало.

— Говорити мушу вже завтра? — буркнула вона. — Я мала намір розшукати журналістку, яка досліджувала зникнення Симона.

— Клаусен мертвий майже тиждень. Похорон у понеділок. Треба поговорити, доки розпитування ще звучать природно, згодом будь-яка цікавість надто впадатиме в вічі, — наполягав Вістінґ.

Ліне розчаровано зітхнула: знову доведеться виконувати рутинні завдання. Відчуття, ніби це обов’язок, від якого нікуди не подітися, та й результату навряд чи діждешся.

Батько суворо глянув на неї, востаннє дивився на неї таким поглядом, коли вона ще була підлітком. Слова в такій ситуації зайві. Він виразно натякнув їй, що вона член слідчої групи під його керівництвом.

— Маєш список актуальних персон? — запитала вона.

Вістінґ подав їй одну з гостьових книг, розгорнену на потрібній сторінці.

— На вихідні, після того як зник Симон Мейєр, до нього в літній будиночок приїжджала компанія на толоку. Здебільшого давні партійні колеги. Я хочу, щоб ти почала з Трюгве Юнсрюда.

— Міністра фінансів?

— Вони одночасно були обрані в Стуртинґ і підтримували дружні стосунки. До того ж, Юнсрюд також має дачу поблизу. Є шанс застати його там на вихідні.

Ліне мала сумнів, чи їй пощастить домовитися про інтерв’ю.

— Я спробую, — пообіцяла вона.

— А я поговорю з партсекретарем і роздобуду тобі номер телефону, — сказав Вістінґ.

— Чудово!

Вона склала речі Амалії і подалася з донькою до себе додому.

Чорний