Таргани - Ю. Несбе

Хай там як, рух угору непомітно припинився, і якось уранці він раптом побачив у дзеркалі ванної типового голову департаменту, бюрократа середньої руки, якому вже ніколи не піднятися на п’ятий поверх за той десяток років, що лишився до пенсії. Якщо, звісно, не вчинити подвиг, який усі помітять. Але подібні подвиги хибують на те, що коли не підвищать у посаді, то обов’язково виженуть з роботи.

Так що лишалося тільки поводитися як і раніше, намагаючись хоч у чомусь випередити інших. Кожен ранок він першим приходив на роботу та спокійнісінько встигав переглянути газети й факси і вже мав готові висновки, коли інші колеги ще тільки протирали очі на ранкових зборах. Цілеспрямованість устигла ввійти в його плоть і кров.

Він відчинив двері кабінету й затримався на мить, перш ніж увімкнути світло. Тут також була своя історія — історія про налобний ліхтарик. Причому, на жаль, вона стала відомою й ходила, він це знав, по всьому МЗС. Багато років тому норвезький посол у США повернувся на деякий час до Осло і якось рано-вранці зателефонував Торхусу, запитавши, що той думає про нічний виступ президента Картера. Торхус щойно ввійшов до свого кабінету і ще не встиг ознайомитися зі свіжими газетами й факсами, а тому не зміг дати відповідь одразу. Як і слід було чекати, день було зіпсовано. Далі ще гірше. Наступного ранку посол подзвонив знову, якраз тоді, коли Торхус розгорнув газету, і запитав, як нічні події можуть уплинути на справи на Близькому Сході. Назавтра у посла також виникли якісь запитання. І Торхус теж пробелькотів щось невиразне через брак інформації.

Він почав приходити на роботу ще раніше, ніж досі, але в посла, мабуть, було сьоме чуття, бо кожного ранку його дзвінок лунав саме в той момент, коли Торхус лише сідав за стіл.

Так продовжувалося, доки голова департаменту, випадково дізнавшись, що посол мешкає в маленькому готелі «Акер» просто навпроти МЗС, не здогадався, в чому річ. Усім було відомо, що посол полюбляє вставати удосвіта. Він не міг не помітити, що світло в кабінеті Торхуса запалюється раніше, ніж в інших, і вирішив розіграти пунктуального посадовця. Тоді Торхус купив собі налобний ліхтарик і наступного ранку встиг переглянути всі газети й факси, не запалюючи світла. І сидів так із налобним ліхтариком майже три тижні, поки посол не здався.

Але тепер Даґфінну Торхусу було начхати на жартівника-посла. Він розкрив конверт, у ньому виявилося розшифрування шифрограми під грифом «цілком таємно». Прочитавши повідомлення, він не помітив, як розлив каву на доповідні записки, що лежали на столі. Короткий текст лишав простір для фантазії, але суть була така: посол Норвегії в Таїланді, Атле Мольнес, знайдений із ножем у спині в одному з борделів Бангкока.

Торхус перечитав повідомлення ще раз, перш ніж відкласти вбік.

Атле Мольнес, колишній політик і член Християнської народної партії, колишній голова комітету фінансів, тепер став колишнім у повному сенсі. Це виявилося таким неймовірним, що Торхус мимохіть кинув оком у бік готелю «Акер» — чи не ховається хтось за гардинами? Але відправником повідомлення було норвезьке посольство у Бангкоку. Торхус вилаявся. Ну чому це сталося саме зараз і саме в Бангкоку? Чи не варто спочатку повідомити Аскільсену? Ні, той скоро сам про все дізнається. Торхус поглянув на годинник і взяв слухавку, щоб подзвонити міністру закордонних справ.

Б’ярне Мьоллер обережно постукав у двері й увійшов. Голоси в переговорній кімнаті затихли, усі повернулися в його бік.

— Б’ярне Мьоллер, керівник відділу вбивств, — представила його голова Управління поліції й жестом запросила сідати.

— Мьоллер, а це статс-секретар Бйорн Аскільсен із канцелярії прем’єр-міністра і Даґфінн Торхус, голова департаменту МЗС.

Мьоллер кивнув, посунув стілець і спробував засунути свої довжелезні ноги під великий овальний дубовий стіл. Здається, він уже бачив моложаве, веселе обличчя Аскільсена по телевізору. Невже він і справді з канцелярії прем’єр-міністра? Отже, проблема виникла чималенька.

— Чудово, що ви змогли так швидко прийти, — сказав гаркаво статс-секретар, нетерпляче барабанячи пальцями по столу. — Ханне, розкажи йому коротко, про що ми тут говорили.

Голова Управління поліції подзвонила Мьоллеру двадцять хвилин тому й без жодних пояснень наказала з’явитися до МЗС протягом чверті години.

— Атле Мольнеса знайшли мертвим у Бангкоку. Припускається, що його було вбито, — почала вона.

Мьоллер побачив, як голова департаменту МЗС в окулярах у сталевій оправі на цих словах пустив очі під лоба. Вислухавши історію до кінця, Мьоллер зрозумів його реакцію. Треба бути поліцейським, щоби сказати про людину, знайдену з ножем, що стирчить зі спини ліворуч від лопатки й увійшов крізь ліву легеню в серце, що ту «припускається, вбито».

— Його знайшла в готельному номері жінка…

— У борделі, — виправив її чиновник у сталевих окулярах. — І знайшла його проститутка…

— Я говорила з колегою з Бангкока, — продовжувала керівник. — Він людина розумна й обіцяв поки що не поширювати інформацію про цю справу.

Мьоллер майже спитав, навіщо затягувати з цим самим поширенням, адже оперативне висвітлення в пресі часто допомагало поліції отримати необхідні відомості, поки хтось із людей щось пам’ятає й сліди ще свіжі. Але щось підказувало йому, що таке запитання вважатимуть наївним. Замість цього Мьоллер поцікавився, як довго вони сподіваються це приховувати.

— Гадаємо, що довго, доти, доки не виникне доречна версія, — відповів Аскільсен. — Така, яку ми маємо сьогодні, не годиться.

Така, яку ми маємо? Мьоллер усміхнувся. Отже, справжню версію вже розглянули й відкинули. Як новопризначений голова відділу Мьоллер дотепер не спілкувався з політиками, однак він знав: що вища в людини посада, то небезпечніше для неї не знати реальної картини життя.

— Як я розумію, ця версія досить неприємна, але що значить «не годиться»?

Голова поглянула на Мьоллера застережно. Статс-секретар ледь помітно усміхнувся.

— У нас мало часу, Мьоллер, але дозвольте мені надати вам експрес-курс практичної політики. Усе, що я вам зараз скажу, суворо конфіденційно. — Він машинально поправив вузол краватки, цей рух Мьоллер згадав з його телеінтерв’ю. — Отже, уперше за всю повоєнну історію у нас виникла центристська влада, причому досить життєздатна. Але не тому, що для цього є спільна парламентська платформа, а тому, що прем’єр-міністр нарешті перестав бути найнепопулярнішим політиком у країні.

Голова Управління поліції й емзеесівець усміхнулися.

— Популярність будується на тому ж хиткому фундаменті, що й будь-який політичний капітал, — на довірі. Не важливо, наскільки політик симпатичний чи харизматичний, головне, що йому довіряють виборці. Чи знаєте ви, Мьоллер, чому була