Таргани - Ю. Несбе

— Доведеться почекати, — сказав він. — Фаранг спочатку хоче поспати; він подзвонить, коли прокинеться.

Вона протестувала:

— Ти ж знаєш, Лі, мені треба повернутися в бар до півночі.

Він кинув оком на годинник.

— Дамо йому ще годину.

Знизавши плечима, вона сіла. Якби вона почала скаржитися рік тому, він просто викинув би її геть, але тепер йому потрібні були гроші. Звісно, вона могла б і піти, але тоді ця довга поїздка виявилася б зовсім непотрібною. А крім того, вона зобов’язана Лі, адже він не найгірший сутенер із тих, на кого їй доводилося працювати.

Викуривши три сигарети, вона пригубила гіркого китайського чаю й підійшла до дзеркала причепуритися.

— Піду розбуджу його, — сказала вона.

— Гм. Ковзани з собою?

Вона труснула сумкою.

Її підбори грузли у гравії, що вкривав відкритий майданчик між низенькими номерами мотелю. Номер 120 був у глибині патіо, ніякої автівки біля дверей вона не побачила, але у вікні горіло світло. Мабуть, фаранг уже прокинувся. Легкий бриз трохи підняв її спідницю, але прохолоди не приніс. Вона скучила за мусонами, за дощами. Але ж після кількох тижнів повені, після вкритих мулом вулиць і запліснявілої білизни вона буде сумувати за спекою безвітрих місяців.

Легенько постукавши в двері, вона накинула на себе сором’язливу усмішку, а на язиці вже крутилося запитання: «Як вас звати?» Ніхто не відповідав. Вона знову постукала, поглянувши на годинник. Напевне, можна буде поторгуватися за ту червону сукню, збити ціну на сотню батів, хоч би й у «Робертсоні». Покрутивши ручку дверей, вона здивовано помітила, що двері не замкнені.

Клієнт лежав на ліжку ницьма, отже спав — це одразу впадало в око. Потім вона помітила холодний зблиск прозорої ручки ножа, що стирчав зі спини в жовтогарячому піджаку. Важко сказати, яка думка першою сяйнула в голові Дім, але одна з них, мабуть, була про те, що довга поїздка з Банглапху виявилася все-таки даремною. А потім Дім закричала. Але крик потонув у гуркоті трейлера на Сукхумвіт-роуд, якому не давав повернути туктук, що заґавився.

Розділ 2

— «Національний театр», — оголосив у гучномовець гугнявий, сонний голос, перш ніж двері відчинилися, і Даґфінн Торхус зробив крок із трамвая у вогкий, холодний зимовий ранок. Морозом обпекло свіжопоголені щоки, й у тьмяному неоновому світлі видно було білу пару від його видиху.

Був перший тиждень січня, і він знав, що потім стане легше: крига скує фіорд, і повітря стане менш вологим. Він почав підніматися по Драмменсвейєн, до Міністерства закордонних справ. Поруч проїхало кілька пустих таксі, в цілому ж вулиці були майже порожні. Годинник на фасаді концерну «Єнсідіґе», що світився на тлі чорного зимового неба, показував шосту.

На вході він дістав перепустку. «Голова відділу», — було написано над фотографією молодого Даґфінна Торхуса, на десять років молодшого від нинішнього, що дивився в об’єктив фотоапарата упевненим поглядом з-під окулярів у сталевій оправі й висунувши вперед підборіддя. Він провів перепусткою над зчитувальним пристроєм, набрав код і штовхнув важкі скляні двері на площі Вікторія-терас.

Далеко не всі двері відчинялися так само легко в ті часи, коли він двадцятип’ятирічним юнаком прийшов сюди працювати, а було це майже тридцять років тому. У «дипшколі» — так називалися міністерські дипломатичні курси для стажерів — він виділявся своїм естердальським діалектом і «селянськими звичками», як казав його однокурсник із Берума. Інші стажери були політологами, економістами, юристами, їхні батьки мали вищу освіту й були політиками або частиною тієї міністерської верхівки, куди прагнули їхні діти. А він — простий сільський хлопець, випускник провінційного сільськогосподарського інституту. Не так щоб це було важливо для нього, але він розумів: для подальшої кар’єри йому потрібні справжні друзі. Даґфінн Торхус опановував соціальні коди й працював більше за інших, щоби підняти власний статус. Але, незважаючи на різницю, всіх їх об’єднувало одне: непевне уявлення про те, ким вони стануть. Ясним був лише один напрямок: угору.

Зітхнувши, Торхус кивнув охоронцеві, коли той простягнув йому в скляне віконце газети й конверт.

— Хто на місці?

— Ви, як завжди, перший, Торхус. Конверт — із кур’єрської служби, його доставили вночі.

Торхус піднімався ліфтом, слідкуючи за тим, як гаснуть і світяться цифри поверхів. Йому уявлялося, що кожен поверх будинку символізує етапи його кар’єри, і кожного ранку всі ці етапи знову проходили перед його очима.

Перший поверх — перші два роки стажування, довгі дискусії, що ні до чого не зобов’язували, про політику й історію, уроки французької, яка коштувала йому невимовних страждань.

Другий поверх — консульський департамент. Перші два роки Торхус провів у Канберрі, потім ще три — в Мехіко-Сіті. Чарівні міста, годі скаржитися. Авжеж, він волів би обрати Лондон чи Нью-Йорк, але то були надто престижні місця, туди прагнули потрапити всі. Так що він вирішив не сприймати такий поворот кар’єри як поразку.

Третій поверх — знову служба в Норвегії, вже без вагомих надбавок за роботу за кордоном, які дозволяли жити у відносних розкошах. Він зустрів Беріт, вона завагітніла, а коли настав час для нового відрядження, вони вже чекали на другу дитину. Беріт народилася в тих самих краях, що й він, і кожного дня розмовляла з матір’ю по телефону. Він вирішив трохи зачекати, працював наполегливо, писав довжелезні звіти про торгові відносини з країнами, що розвиваються, складав промови для міністра закордонних справ, отримуючи схвалення на верхніх поверхах. Ніде в держапараті не було такої жорсткої конкуренції, як у МЗС, і в жодному іншому місці ієрархія не була такою показовою. На роботу Даґфінн Торхус ішов, як солдат в атаку: пригнувши голову, не показуючи спину і відкриваючи вогонь, щойно хтось опиниться під прицілом. Утім, кілька разів його приязно поплескали по плечу, і тоді він збагнув, що його «помітили», і він спробував пояснити Беріт, що зараз саме час вирушити у відрядження до Парижа чи Лондона, але тут вона вперше за все їхнє тихе сімейне життя затялася. І він здався.

Далі — четвертий поверх, нові звіти і нарешті посада секретаря, невелика надбавка до платні й місце в департаменті кадрів на другому поверсі.

Отримати роботу в емзеесівському департаменті кадрів — знакова подія, зазвичай вона означала, що шлях нагору відкритий. Але щось не склалося. Департамент кадрів спільно з консульським департаментом рекомендували здобувачів на різні посади в закордонному апараті, тобто безпосередньо впливали на кар’єрний ріст інших колег. Можливо, він підписав не той наказ, не дав комусь «добро», а ця людина потім стала начальником, і тепер