Операція «Вольфрам» - Єжи Едігей

Незабаром з'ясувалось, що дії страхової компанії «Ллойдс оф Лондон» були запізнілими. Муджібар Саттар надто довго лежав у лікарні й запізно звернувся до представника компанії в Кейптауні. На Маврікії з екіпажу «Куретаке-Мару» вже не було нікого, а Морський суд у Монровії, який розглядав справу, дійшов висновку, що суховантаж затонув унаслідок аварії головної машини та удару «високої» хвилі. «Висока» хвиля — це ще не до кінця вивчене наукою метеорологічне явище. Трапляється воно досить часто в Індійському океані біля берегів Африки, особливо на південь від Мадагаскару. Явище полягає в тому, що при зовсім спокійному морі раптом набігає зі швидкістю понад сто кілометрів на годину величезна хвиля. Часто її висота перевищує двадцять метрів. Удар такого водяного валу, якщо прийдеться на борт, міг перекинути й затопити корабель. Навіть великі танкери не можуть протистояти «високій» хвилі. Здебільшого, радіометеорологічна служба намагається завчасу сповістити кораблі про це грізне явище. Однак хвиля, котра спричинила катастрофу «Куретаке-Мару», не була зареєстрована ні метеорологами, ні гідрологами.

У великому залі лондонської страхової компанії висить старий корабельний дзвін. Коли в штаб-квартиру надходить повідомлення, що корабель, зареєстрований у цій компанії, затонув, посильний б'є молотком у метал, який жалібно бринить. Майже не буває дня, щоб той дзвін не загув. Адже принаймні три четвертих усіх кораблів, які плавають по морях і океанах, застраховані у старій компанії «Ллойдс оф Лондон». І майже щоденно якийсь корабель потрапляє в царство Нептуна.

Посильний, який б'є у дзвін, так набив руку, що клієнти і працівники компанії по тональності й силі враз орієнтуються: затонула звичайна яхта, невеличкий суховантаж чи великий танкер.

Того дня, коли з Маврікію надійшло повідомлення про загибель «Куретаке-Мару», дзвін загув понуро, на повну силу. Корабель і вантаж були застраховані на величезну — навіть для «Ллойда» — суму: шістдесят вісім мільйонів доларів. Виплата такого відшкодування не підірвала б економічної основи могутньої компанії, бо ця сума розподілялась поміж десятками різних товариств по перестраховці, зате для них ця виплата була б досить відчутним ударом.

Звістка про те, що в Кейптауні перебуває колишній матрос з «Куретаке-Мару», чиї розповіді принципово відрізняються від офіційної версії катастрофи, дуже схвилювала дирекцію компанії. Представникові в Кейптауні доручили стерегти хворого Муджібара Саттара як зіницю ока і якомога швидше привезти його в Лондон. Передбачливий службовець зазначив у телеграмі до Кейптауна, що, в разі потреби, за рахунок компанії хворого можуть супроводжувати лікар і медсестра. Головне — усе тримати в таємниці.

Так скромний матрос з Бангладеш через три дні опинився в столиці Англії, де його поселили в невеличкому, зате затишному готелі «Грехем» на Блумсбері-стріт, 36, тобто зовсім близько від Британського музею та Оксфорд-стріт, у самому центрі міста. Звідти було рукою подати і до штаб-квартири «Ллойда».

Страхова компанія дбала про свою здобич. Хворого відвідав лікар, який констатував, що Муджібар Саттар чудово переніс подорож і невдовзі вже можна буде зняти гіпс та розпочати лікувальні вправи. Всі видатки компанія, звичайно, брала на себе.

Власник готелю Ян Лангер також дістав розпорядження по змозі виконувати бажання хворого і застереження: зважаючи на стан здоров'я, не варто пускати його на вулицю. Оскільки готель гарантував своїм гостям лише сніданок, Лангерові подавали сніданок у номер, бо як можна вимагати від хворого зі зламаною ногою сходити вниз. Обід та вечерю Муджібарові також мали приносити з поблизького ресторану. За це взялася жвава покоївка з дивним ім'ям Кася. За додаткові послуги платила, звичайно, страхова компанія.

За дивним збігом обставин двоє молодих чоловіків з'явилися в готелі «Грехем» того самого дня, коли літак з матросом приземлився в лондонському аеропорту. Ці чоловіки оселилися поруч із Саттаром, і, слід сказати, що бодай один із них завжди був у кімнаті. Окрім того, вони мали дивну звичку: ніколи не зачиняли дверей.

Оскільки Муджібар Саттар погано володів англійською мовою, компанія найняла перекладача, який розмовляв з матросом його рідною мовою. Плівку проявили і зробили по кілька відбитків кожного знімка. Знімки вийшли чудові, і Муджібар тішився, немов мала дитина. Особливо вдалими були знімки з панорамою порту та з «Куретаке-Мару» на першому плані. Видно було, як з корабля розвантажують темно-брунатну руду, а пізніше, в трохи іншому місці, завантажують у його трюми жовтий пісок.

Матрос і гадки не мав, що частина цих знімків лишилася у броньованому сейфі, де зберігаються документи вартістю на багато мільйонів доларів.

Розділ XIV

ОПЕРАЦІЯ «ВОЛЬФРАМ», ЧАСТИНА ДРУГА

Розвантаження шістдесяти п'яти тисяч тонн руди з «Куретаке-Мару» проходило швидко й оперативно. Портові крани працювали вдень і вночі. Щокілька годин тепловози витягували з порту довгу низку вагонів і везли їх углиб країни. Завантаження бідної купки залізистої руди — то вже була дрібничка, з якою впоралися за три дні. Чекали тільки сутінків, аби корабель, не привертаючи уваги, міг виплисти в море.

Екіпаж капітана Боргуліса розважався в містечку Германус, де для цього були непогані умови. Дехто навіть жалкував, коли довелося покидати цей закуток африканської землі.

Капітан не забув про свого хворого матроса і зателефонував у лікарню, щоб довідатись про Муджібара Саттара. Чергова сестра, яка підняла трубку, мала серйозні проблеми: учора вона посварилася зі своїм приятелем і тепер хвилювалася, чи схоче хлопець повезти її після обіду на пляж, як вони планували це раніше. А може, взагалі не прийде?

Дівчині, чию свідомість заполонили чорні думки, той дзвінок був зовсім не до речі. Якийсь іноземець допитувався про людину з дивним ім'ям та прізвищем. На додачу в телефонному апараті так гуло й тріщало, що цього чужинця годі було зрозуміти.

— Муджібар Саттар, — повторював Боргуліс.

— Індієць після нещасного випадку? — здогадалась дівчина.

— Муджібар Саттар, — іще раз повторив капітан. — Нещасний випадок на кораблі.

— Тобто в порту?

— Так. Зламав ногу. Матрос із Бангладеш. З корабля «Куретаке-Мару».

— Помер!

— Не може бути.

— Якщо кажу помер, то помер. На другий день, не приходячи до свідомості, — відповіла дівчина, сердита на свого співрозмовника, який морочить їй голову якимось дикуном, а вона тим часом не може вирішити, чи потелефонувати хлопцеві, чи ще почекати, аби він подобрішав і відізвався першим.

— А хто його поховав?

— Ніхто не питав про нього, тому тіло віддали студентам-медикам, — сестра, вважаючи розмову закінченою, жбурнула слухавку на телефон.

Правда ж була дещо іншою. Помер чоловік не з Бангладеш, а індієць, який довго жив у Південно-Африканській Республіці. І був він не матросом, а докером. Та й не ногу він поламав, а впав на нього контейнер. Звали його не Муджібар Саттар, а Раджай