Азартні ігри з долею - Іво Брешан

— Франко, це пани з поліції. Тутешнього начальника, пана Жміре, ти знаєш, а це пан Дідович, помічник державного прокурора в Загребі, керує розслідуванням у справі пакрацького злочину. Сідай і слухай!

— Пане Тюдор! — почав розмову цей самий Дідович. — Я вже вашому колезі, в принципі, пояснив суть справи, а тепер поясню вам. Для нас винятково важливо розслідувати цей випадок та закрити всі питання. Аби нас Європа прийняла до себе, мусимо їй продемонструвати своє демократичне обличчя. А це значить добитися розкриття усіх воєнних злочинів, а отже, і цього. Однак, тут ми певним чином зайшли в глухий кут, тому що досі нічого не знаємо про винуватця злочину. Два останніх випадки цілком ясно показують, що він у Дубровнику. А ви нам дуже допомогли б у з’ясуванні його особи та в розкритті злочину.

— Ми?! Звідки у вас взялася ця ідея? Ми в очі не бачили Дуди! Ви маєте в Пакраці людей, які його бачили так, як я оце вас. Я вже не кажу про тих, що служили в його підрозділі.

— Не ображайтесь, пане Тюдор, здається, ви справді необізнані в цих питаннях. Якби ті люди почали з’являтися у Дубровнику, то Дуда зрозумів би, що поліція йде за ним по п’ятах, і вмить розчинився б у повітрі. Ситуація мусить розвиватися, як і зазвичай...

— В якому сенсі «як і зазвичай»?

— Розумієте, почувши про вашу гру, назвімо її так, першої миті мені це видалося дуже підозрілим. Я подумав, йдеться про якусь каверзу, підставу, за допомогою якої Дуда намагається вийти сухим із води. Я навіть хотів викликати вас до себе для допиту. Але пан Жміре розповів мені докладно про вас... і про ваш оригінальний стиль життя... тож у нас з’явився абсолютно новий задум. Однак, хай він сам пояснить.

— Панове! — заговорив Жміре. — Ясно, що Дуда замішаний у тому, що тут відбувається. Але повсякчас у готелі він не перебуває. Ми перевірили працівників, які підходять йому за віком і з упевненістю повідомляємо, що жоден з них не перебуває під підозрою. Проте, він якимось чином пов’язаний з готелем. Тому ви мені, пане Бонетті, скажіть: хто, окрім працівників, занадто часто тут з’являється?

— Хм... приходить багато хто... — Бонетті намагався пригадати. — Деякі лише на каву. Це здебільшого люди похилого віку. Між іншим, є доволі багато таких, хто з’являється тут з інших причин. Це отець Лука Грмоя, тутешній священик. У готелі є маленька капличка, де він часом служить месу для іноземців. Ще є численні майстри різноманітних спеціальностей. Знаєте, у готелі щось потребує заміни... ремонту...

— Можете нам їх не перелічувати. Ми не плануємо проводити перевірку, нам би це не дало результату. Тим паче, це призведе до того, що Дуда буде завжди напоготові. Потрібно обрати інший шлях: поводитися так, наче нічого не змінилося. Тут я подумав про вас двох.

— І що б це значило на практиці? Що граємо далі? — запитав Тюдор.

— Саме це. Розумієте, ви у своїй грі були дуже необережними... складали гроші у сейф на очах у портьє... стежили за тим, чи Ретель помітить гостя чи гість його побачить... ви голосно це обговорювали... Все це Дуда дізнавався із якогось джерела чи інакше отримував інформацію, проте саме завдяки вам у нього з’явилась ідея, як він зможе позбутися усіх п’ятьох свідків. Не думайте, що я вам докоряю чи вас у чомусь звинувачую. Навпаки. Ця ваша необережність тут і зараз нам може принести безцінну користь. Вам треба лише далі стежити за свідками так само... необережно та необдумано, як ви й робили досі. Але це було б прикриттям, маскою. Насправді у свідків буде ще й інша, непомітна, невидима охорона — ми. І, звичайно, наш повний захист. Від миті, коли їхатимуть сюди і до миті, коли повернуться додому, а за потреби й після того. Одне слово, треба Дуді влаштувати пастку і піймати його на гарячому.

— Я не впевнений, що це принесе якісь плоди. Адже Дуда до цього моменту ніколи не пробував вчинити замах тут, у нас на очах.

— Ви не зовсім мене зрозуміли, пане Тюдор. Звичайно, він не робитиме цього в готелі. Готель — це куліса, яка мусить створити ілюзію постійного, незмінного дійства. Це необхідно для того, аби спокусити його щось вчинити, коли гість вийде за межі готелю. А тут вже ми на нього чекатимемо.

— Цікава ж поліційна логіка! Дуда живе десь у місті, знає усіх і кожного, а не зможе впізнати поліціянтів, які сіли йому на хвоста!

Було видно, що Тюдорові постійні зауваження почали діяти на нерви Жміре, і він би з радістю на нього накинувся, але, як не дивно, він стримався і лише безпомічно стенув плечима, дивлячись на Дідовича.

— Ні, ні, пан Тюдор має знати ці речі, коли вже бере в цьому участь — примирливо сказав пан Дідович. — Поліціянти — охоронці свідків — не будуть місцевими. Тільки вам ми можемо це сказати.

— А звідки ви знаєте, що свідки погодяться виконувати роль приманки? Особливо, якщо вони вже дізналися про те, яка доля спіткала тих двох.

— Це питання залиште нам, — втрутився Дідович. — У будь-якому разі, нічого не робитиметься без їхньої згоди. Якщо вони погодяться, то добре, а якщо ні, то придумаємо щось інше.

— Є одна невелика проблема, — озвався Бонетті. — Наскільки я зрозумів, ми повинні поводитися так, як поводились досі. Це означає, що в цю нашу... назвімо її так, авантюру, потрібно залучити й Ретеля. Але він саме поїхав у відпустку.

— Це неважливо, хай так і буде. Він не настільки потрібний. Важлива загальна картина... Дуда має повірити, що гра триває. До того ж, ми ще не знаємо, чи хтось із решти свідків погодиться приїхати. Ми говоримо, що на цьому етапі є лише ймовірністю, можливою акцією... Отже, ми можемо покладатися на вас, панове?

— Що стосується мене, то я не заперечую... — обізвався Бонетті.

— А ви, пане Тюдор?

— Чесно кажучи, я не знаю, що б ми в такому випадку конкретно мусили зробити?

— Направду, нічого. Єдине, коли свідок прибуде... точніше, якщо прибуде... все мусить відбуватись за усталеним звичаєм: святкова зустріч, вітальні промови і, доки він буде тут, щоб ви і пан Бонетті — кожний окремо чи разом — час до