Собака Баскервілів - Артур Конан Дойль

Вона говорила так щиро, що не повірити їй було неможливо.

— Це правда, Берріморе?

— Так, сер Генрі. До останнього слова.

— Ну що ж, я не засуджуватиму вас за відданість дружині. Забудьте про те, що я вам говорив. Ідіть обоє до себе, а вранці ми все спокійно обговоримо.

Коли Беррімори пішли, ми знову подивились у вікно. Сер Генрі відчинив його навстіж, і нам в обличчя війнуло холодним нічним вітром. Далеко в непроглядному мороці все ще мерехтів малесенький жовтий вогник.

— Дивуюся, як він не боїться! — сказав сер Генрі.

— Вогонь, імовірно, тільки звідси й видно.

— Можливо. Як по-вашому, де це?

— Десь біля гранітних стовпів.

— Милі дві, не більше?

— Та навіть менше.

— Так, якщо Беррімор носив туди їжу, значить, недалеко. І він чекає зараз, що до нього прийдуть на його вогник. Ні, Ватсоне, я піду і впіймаю цього нелюда!

Така сама думка майнула і в мене. Адже Беррімори не зробили нас співучасниками — ми змусили їх видати свою таємницю. Ця людина небезпечна для суспільства. Такого, як він, не можна жаліти й виправдовувати. Ми повинні скористатися нагодою і повернути його туди, де він уже нікому не зашкодить. Інакше за нашу помилку поплатяться інші — наприклад, Степлтони, на яких він може напасти будь-якої ночі. Я вважаю, що саме ця думка надихала сера Генрі на такий сміливий учинок.

— Я піду з вами.

— Тоді візьміть револьвер і взуйтеся в черевики. Треба поспішати, бо він може загасити вогонь і зникнути.

Не минуло й п’яти хвилин, як ми вже швидко йшли темною алеєю, прислухаючись до монотонного виття осіннього вітру й шерхоту опалого листя. У повітрі стояв пряний трунок гнилизни й вогкості. Місяць лише зрідка визирав крізь хмари, що тяглися небом, а щойно ми вийшли на болото, замрячив дрібний дощ. Жовтий вогник ще мерехтів попереду.

— А ви щось прихопили з собою? — запитав я.

— Так, батога.

— Нам треба діяти швидко, щоб не дати йому змоги чинити опір, — адже він, кажуть, відчайдух. Захопимо його зненацька.

— Слухайте, Ватсоне! — раптом сказав баронет. — А що б сказав про це Холмс? Пам’ятаєте? «Нічної пори, коли безроздільно панують сили зла…»

І немов у відповідь на його слова десь удалині, на похмурих просторах боліт, пролунав той дивний звук, який так уразив мене кілька днів тому біля Ґрімпенської твані. Вітер доніс до нас спочатку глухе гарчання, а потім ревіння, що помалу перейшло в тужливе виття. Ці дикі, грізні звуки повторювалися в такій послідовності раз у раз, наповнюючи собою повітря. Баронет схопив мене за рукав. Я навіть у темряві помітив, як мертвотно зблідло його обличчя.

— Боже мій, Ватсоне, що це?

— Не знаю. Кажуть, що такі звуки на болотах не рідкість. Я вже чув їх.

Виття знову стихло, все стихло. Ми стояли, напружено прислухаючись, але більше ніщо не порушувало тиші навколо нас.

— Ватсоне, — сказав баронет, — це завивав собака.

Кров застигла у мене в жилах, тому що голос сера Генрі леденів від жаху.

— Як вони пояснюють цей звук? — запитав він.

— Хто?

— Тутешні мешканці.

— Але ж це зовсім неосвічені люди! Чи вам не все одно, як вони його пояснюють?

— Ватсоне, скажіть мені, що вони говорять про це?

Хвилину я вагався, але запитання було поставлено так, що відмовчатися мені не вдалося.

— Вони кажуть, що це виє собака Баскервілів.

Сер Генрі застогнав.

— Так, так може вити тільки собака, — сказав він після тривалої паузи, — Але він десь далеко, он там.

— Я не можу визначити, звідки лине це виття.

— Його принесло вітром. А де Ґрімпенська твань? Там?

— Так.

— Так, звідти воно і йшло. Облиште, Ватсоне! Ви й самі думаєте, що це вив собака. Я не дитина. Не бійтеся сказати мені правду.

— Того разу зі мною був Степлтон. Він каже, що так кричать якісь птахи.

— Ні, це собака. Боже мій! Невже в усіх цих небилицях є хоч частка правди? Невже мені загрожує якась невідома небезпека? Ви не вірите в це, Ватсоне?

— Ні, ні!

— А все-таки одна річ — глузувати з таких дурниць у Лондоні й зовсім інша — чути це, стоячи в темряві на болотах. А мій дядько? Адже біля його тіла знайшли собачі сліди. Усе сходиться. Я не боягуз, Ватсоне, але в мене кров стигне в жилах від цих звуків. Торкніться моєї руки.

Вона була холодна, ніби мармур.

— Нічого, завтра все минеться.

— Ні, цього виття мені ніколи не забути. Що нам тепер робити?

— Повернемо додому?

— Нізащо! Ловити цього негідника, то ловити. Ми з вами полюємо за каторжником, а дивовижний собака, напевно, полює за нами. Ходімо, Ватсоне! Нехай усі виплодки пекла збіжаться сюди на болота — відступати все одно не можна.

Спотикаючись на кожному кроці, ми повільно рушили далі. І праворуч, і ліворуч над нами нависали невиразні в темряві обриси скелястих пагорбів.

Попереду, як і раніше, маячив маленький жовтий вогник. Немає нічого оманливішого за відстань у цілковитій пітьмі. Вогник мерехтів то біля самого обрію, то лише за кілька кроків від нас. Але нарешті ми розглянули джерело світла і зрозуміли, що тепер до нього недалеко. Це була свічка, вставлена в ущелину між каменями, які захищали її від вітру та від стороннього ока, залишаючи відкритою тільки з боку Баскервіль-Холу.

Наше наближення приховував великий гранітний валун. Ми причаїлися за ним і обережно визирнули назовні. Дивно було бачити цю самотню свічку серед боліт! Жовтий язичок полум’я, що відсвічував на каменях, — і жодної ознаки життя довкола.

— Що робити тепер? — прошепотів сер Генрі.

— Почекаємо тут. Він, імовірно, десь поблизу. Можливо, зараз здасться.

Та не встиг я цього проказати, як ми побачили його. В ущелині, де горіла свічка, з’явилося страшне, поборознене слідами згубних пристрастей обличчя, в якому не було нічого людського. Таке обличчя, обліплене брудом, заросле щетиною, усе в ковтунах, цілком могло належати одному з тих дикунів, які жили колись на схилах цих пагорбів.

Вогник свічки віддзеркалювався в хитрих маленьких очицях, які злобливо бігали в різні боки, ніби очі звіра, що зачув у темряві кроки мисливців.

Щось, імовірно, викликало його підозру. Чи то в них із Беррімором був якийсь умовний знак, невідомий нам, чи то він відчув, що справи негаразд, але я відразу помітив сліди страху на його огидній фізіономії. Він міг щосекунди загасити свічку й зникнути в темряві. Я вибіг уперед, сер Генрі за мною. Каторжник із криком жбурнув камінь, що розлетівся на шматки, ударившись об валун поруч із нами.