Ліс духів - Жан-Крістоф Ґранже

– Так, чую.

Голос знову був нормальним.

– Як ви почуваєтесь?

– Втомленим.

– Ви пам’ятаєте, що сказали мені під гіпнозом?

– Ні.

– Добре. На сьогодні ми закінчили.

– Що зі мною, лікарю?

Хоакім знову заговорив грайливим тоном, але в ньому вчувалося занепокоєння.

– Зарано щось казати. Ви погодитеся приходити до мене регулярно? Проходити тести?

– Як скажете, – видихнув Хоакім, здаючись.

– Тепер я хотів би поговорити з вашим батьком. Сам на сам.

– Без проблем. До побачення, лікарю.

Скрегіт стільців. Клацання дверей. Тоді – тремтливий голос батька:

– Лячно, правда ж?

– Анітрохи. Але треба буде провести діагностику. Подивитися, чи немає неврологічних ушкоджень.

– І мови не може бути.

– Ваш син – тобто істота, з якою я розмовляв під час гіпнозу, – виявляє специфічні симптоми.

– Симптоми чого?

– Займенникова інверсія. Повторення запитань. Ехолалія. Навіть його обличчя: ви помітили, як воно спотворилося, коли говорив інший…

– Симптоми ЧОГО?

– Аутизму.

– Я не хочу чути цього слова.

– Ви ніколи не лікували його від цього?

– Ви знаєте його історію. Мене не було поруч із ним у перші його роки.

– Які стосунки в нього були з матір’ю?

– Його мати померла під час пологів. Hay Dios mío[18], ви не записуєте чи що?

– Я не розумію, що ви зробили з цією дитиною.

– У моїй країні це дуже поширена практика. Усі так робили.

Вони говорили тихо. Жанна взялась уявляти обстановку. Феро не піднімав жалюзі. Тож вони досі сиділи в напівтемряві.

– Я мушу дізнатися більше про його минуле, – повів далі Феро. – На вашу думку, коли він говорить про цей «ліс духів», що він має на увазі?

– Поняття не маю. Я ще не був із ним.

– А ці слова іспанською, що він постійно повторював, ви знаєте, що це таке?

– Це – так. Це слова з однієї іспанської пісні сімдесятих років. Із фільму «Вигодуй ворона». Коли він відчуває небезпеку, то повторює ці слова.

– Йому потрібно лікуватися. Він у… складному стані. Присутність іншої особистості може вказувати також на шизофренію. Але симптоми збігаються з ознаками аутизму. Його треба покласти на кілька днів до лікарні. Я працюю в одній чудовій клініці і…

– Я не можу! Я ж вам уже пояснював. Госпіталізація виявить правду. Нашу правду. Це неможливо. Тепер тільки Господь Бог може нам допомогти. «І буде Господь тебе завжди провадити, і душу твою нагодує в посуху…»[19]

Феро, схоже, вже не слухав. Він сказав, ніби сам до себе:

– Я хвилююся. За нього. І за інших.

– Уже пізно.

– Пізно?

– Думаю, сьогодні вночі він когось уб’є. У Парижі, в 10-му окрузі. Він постійно блукає кварталом Бельвіль.

За всю ніч Жанна практично й не поспала. У її голові чередою нескінченних кошмарів множились емоції, думки, голоси. Зустріч з Антуаном Феро. «Пригощу вас морозивом». Тоді аудіозапис. Сеанс гіпнозу. Голос чужинця. «Ліс кусає тебе». І побоювання батька. «Думаю, сьогодні вночі він когось уб’є. У Парижі, в 10-му окрузі…»

У глибині душі Жанна ні в що не вірила. Ні в романтичне знайомство. Ні в можливе вбивство. Знайомство було занадто прекрасним, щоби бути справжнім. Та й як повірити в злочин, у якому хтось зізнався в кабінеті психіатра? Психіатра, якого вона якраз поставила на прослуховування? Ніяк.

Феро й сам у це не повірив. Інакше не кинувся б на виставку художників віденської сецесії. Не став би заливати до першої стрічної руденької. Водночас Жанна розуміла, чому в нього було таке напружене обличчя. Чому за грайливими манерами проглядала стурбованість. Певно, він терзався сумнівами, як і сама вона тепер. Станеться вбивство чи ні? Чи має він поставити до відома поліцію? Жанна всміхнулася. Якби вона відкрила йому свою справжню професію…

Вона встала. Поглянула на годинник. 9:00. Була субота, і квартиру заливало сонце. Жанна пішла на кухню і зварганила собі кави. Чорний запах і присмак горілої землі. Бутерброди готувати не стала. Ковтнула звичний «Еффексор», споглядаючи своє відображення в хромованій поверхні холодильника. На ній була футболка з емблемою бойкоту Олімпійських ігор у Пекіні – з наручниками замість кілець – та трусики-боксери «Calvin Klein». У голові без упину крутилася фраза батька. «Думаю, сьогодні вночі він когось уб’є. У Парижі, в 10-му окрузі…»

Перевірити це легко, вона ж була слідчою суддею. Вона могла зателефонувати в префектуру поліції Парижа й дізнатися, чи не знаходили цієї ночі в столиці труп. Могла навіть, припускаючи, що «чоловік-дитина» завдав удару і заховав тіло десь у передмісті, обдзвонити прокуратури Іль-де-Франсу. Жанна була знайома з усіма прокурорами. Чи майже.

Друга чашка кави. Вона перейшла до вітальні. Всілася на диван перед журнальним столиком. Витягла з портфеля спеціалізований довідник, виданий Міністерством юстиції, і схопила телефон.

Спочатку Жанна набрала офіс прокурора ПП (префектури поліції). Уночі не було жодних убивств. У кожному разі, вранці не знаходили ніяких трупів. Але не було ще й десятої. Субота, а отже, тіло може пролежати ще два дні, якщо його залишили в якомусь офісі, на складі чи на іншому робочому місці.

Тоді вона зателефонувала до прокуратури Нантерра.

Нічого.

Бобіньї.

Уночі в Ґаньї скоєно вбивство. Почубились якісь алкаші. Винуватець уже за ґратами.

Кретей.

Нічого.

Жанна пошукала номери прокуратур великого вінця[20].

Версаль.

Нічого.

Сержі.

У Сені втопився безхатько.

Мо.

Нічого.

Мелен.

Убито жінку. Домашнє насильство.

Фонтенбло.

Нічого.

Понтуаз.

Нічого…

Жінка глянула на годинник. Майже одинадцята. Вона свою справу зробила. І щоразу просила заступника попередити її, якщо знайдуть труп. Усі погодились. Не ставлячи запитань. Суддя Коровська мала хорошу репутацію. У неї мають бути свої причини. Залишалося тільки чекати.

Настав час забути про цю історію. Утім, Жанна ще набрала генеральний штаб – Міністерство внутрішніх справ на площі Бово, яке отримувало повідомлення про всі тяжкі злочини, скоєні в Іль-де-Франсі. Теж усе чисто.

Інформаційний центр національної жандармерії у форті Роні. Знову нічого. Жанна раптом пригадала, що опівдні в неї стрижка, а потім обід у 8-му окрузі.

Треба повертатися до реального світу.

Вона зібралась і зачесалась. Обличчя в дзеркалі підтверджувало її побоювання. Таке враження, ніби вона курила й квасила всю ніч. Джуліанна Мур, ага… Жанна спробувала приховати збитки макіяжем.

Вийшла з дому опівдні – якраз тоді, коли мала прийти на стрижку. Чорні джинси. Босоніжки. Футболка DKNY. І панамка на голові – поки її перукар не витворить диво. Жанна вже не думала про можливе вбивство. Ні про Феро. Ні про що.

Розвіятись.

Ось що їй потрібно цієї суботи.

За півтори години плюс одну стерпну стрижку після того Жанна Коровська переступала поріг ресторану, де мала призначену зустріч. На барі назвала ім’я свого супутника, і її повели поміж столиків. Високі стелі. Вітражі на вікнах. Стиль ар-деко. А головне – просторо розсаджені гості. Жанна десь читала, що