Ліс духів - Жан-Крістоф Ґранже

– Це все одно нічого не дасть. Ви нічого не побачите. Нічого не відчуєте.

– Дозвольте мені судити.

Ці останні слова Феро вимовив із нечуваною владністю. Він ставав мало не агресивним. Але іспанця це, схоже, не збентежило.

– Зло в нього всередині, розумієте? Приховане. Невидиме.

– Я тут цілими днями витягую на світ таємниці. Про які не здогадуються навіть ті, кому вони належать.

– Із моїм сином усе інакше.

– У якому сенсі?

– Я вже пояснював вам. Той чоловік, якого треба боятися, не мій син. То інший.

– Отже, він страждає на роздвоєння особистості?

– Ні. Всередині нього ховається інша людина. Або радше дитина. Дитина зі своєю історією, своїм розвитком, своїми потребами. Дитина, яка виросла всередині мого сина. Як рак.

– Ви говорите про дитину, якою колись був ваш син?

Іспанець здався:

– Ви ж знаєте, що мене тоді не було поруч…

– Чого ви тепер боїтесь?

– Що ця особистість вирветься назовні.

– У якому сенсі – вирветься назовні?

– Не знаю. Але це небезпечно. Madre Dios![17]

– Ви впевнені щодо цих зривів?

Почулися кроки. Іспанець відступав. Можливо, до дверей.

– Я маю йти. Розповім вам більше на наступному прийомі.

– Ви впевнені?

– Це я маю взаємодіяти з цією інформацією. Усе це – частина цілого.

Гуркіт стільця: Феро встав.

– Якого цілого?

– Це мозаїка, розумієте? Кожен елемент вносить свою частку правди.

Голос іспанця також був гіпнотичним. Він ставав усе теплішим. Він здавався засмаглим, якщо так можна було сказати про голос. Попеченим роками жари й пилюки. Жанна уявляла високого сивого елегантного чоловіка за шістдесят. Висушеного світлом і страхом.

– Я хочу з ним зустрітись, – наполягав Феро.

– Немає сенсу. Він не заговорить. Він нічого вам не скаже. Я маю на увазі, той інший.

– Ви не хочете навіть спробувати?

Звуки кроків. Феро підійшов до іспанця, який стояв біля дверей. Коротка пауза.

– Подивимось. Я вам зателефоную.

Прощання. Клацання дверей. Тоді тиша. Вочевидь, Антуан Феро пішов із кабінету відразу після цього. Жанна кілька разів переслухала цю загадкову розмову, тоді пішла готуватися до сну, не вмикаючи світла ні в спальні, ні у ванній.

Чистячи зуби, вона думала про те, що цього вечора її не занесло. Вона не мастурбувала. Відчула від цього якусь непевну гордість. Це був чистий вечір.

Жанна простягнулася під простирадлом. Ніч задихалась у власній духоті. На горизонті сунула гроза. Жанна бачила, як за вікном пропливають хмари, осяяні місяцем. Вона повернулася й поклала щоку на подушку. Прохолода. Жінка щовечора пахтилася евкаліптом – стара дитяча звичка…

Жанна заплющила очі. Антуан Феро. Його голос. За кілька годин до того, у своєї психотерапевтки, вона не втрималась.

– Мені розповіли про одного психіатра, – сказала вона якомога байдужішим тоном. – Антуана Феро. Ви його знаєте?

– Ви хочете змінити терапевта?

– Звичайно ні. Ви з ним знайомі?

– Трохи.

– Що ви про нього знаєте?

– Він працює в одній клініці. Не пригадаю в якій. Іще має свою практику в 5-му окрузі. У нього хороша репутація.

– А який він?

– Я не особливо його знаю. Просто перетиналися на конференціях.

– А який він… із себе?

Терапевтка здивовано реготнула. Прийом наближався до кінця.

– Досить милий.

– У якому сенсі милий?

– Миліший за багатьох. А чому ви питаєте?

Жанна вигадала якусь байку про психіатричну експертизу, про термінову зустріч. І по-тихому змилася, забравши з собою цю цінну інформацію. У якому сенсі милий? Миліший за багатьох…

Її долав сон, але мозок досі працював. Жанна була посеред броду. Вона покинула берег Тома – з набагато меншими труднощами, ніж очікувала, – але ще не дійшла до іншого берега. Того голосу. Берега Феро.

А тим часом між її босими ногами спливала ріка часу…

Її долала дрімота. У шибки грюкотів дощ: нарешті почалася гроза. Жанна прийняла рішення. Не вольове, а нечітко окреслене, вже просочене сном рішення, яке, втім, наступного ранку повернеться з новою силою – вона це знала.

Я маю побачити його обличчя. Обличчя того, кому належить цей голос.

– Здається, я щось нарив, – сказав Брецель.

Жанна не зрозуміла його слів. Дзвінок мобільного вирвав її зі сну. Вона пошукала поглядом годинник на тумбочці, скупаній у сонячному світлі. 9:15. Вона проспала.

– Слухаю тебе, – сказала Жанна, прочистивши горло.

– Три перекази з RAS. До Швейцарії. Щоразу на один і той же рахунок у банку UBS.

Жанна провела рукою по обличчю. Кімнату заливало сонце. Вона не розуміла, про що йдеться.

– Суми? – рефлекторно запитала суддя.

– 200 000 євро. 300 000. 250 000. Упродовж менш ніж тижня.

– Ім’я отримувача є? – уточнила Жанна, досі навпомацки.

– Звісно ні. Але дати збігаються. Червень 2006 року. Якраз після вивезення зброї та інкасації рахунків EDS. Приблизно ті ж самі суми. Тепер треба там покопати. У Швейцарії.

RAS. Швейцарські банки. EDS… Жанна догнала. Східний Тимор. Контрабанда зброї. Корупційні схеми між промисловою компанією та працівниками Міноборони Франції. Але її думки досі були сповнені кошмаром. Який вона бачила всю ніч. По колу.

Жанна йшла лабіринтом із вогкого бетону. Бачила жирне покалічене тіло Неллі Баржак, розпластане в калюжі. Якась істота з шишкуватим черепом, схожа на Ґолума, пожирала її плоть. Відригуючи, постогнуючи, він глитав криваві шматки, віддираючи шкіру, обсмоктуючи кістки, видлубуючи мозок гачкуватими пальцями. У Жанниному сні Ґолум був жінкою. Безплідною. Або зґвалтованою. Вона гарчала закривавленим ротом. На животі в неї був свіжий шрам. Можливо, слід від народження монстра, якого цитогенетикиня з зайвими кілограмами не змогла виявити…

Кінець сну був жорсткий. Ґолум підводив очі й бачив перед собою дзеркало. Канібал виявлявся не ким іншим, як самою Жанною.

– Агов, ти мене слухаєш? Я тебе хоч не розбудив?

– Ні-ні.

– Кажу, у Швейцарії все буде глухо.

Жанна зосередилась. Брецель був правий. Вона вже працювала з цією країною. Щоб отримати дані власника рахунка, треба було довести, що переказані кошти мали незаконне походження. У даному випадку – надати докази того, що це бабло справді йшло з фальшивих квитанцій.

– Побачимо, – сказала Жанна, сідаючи на ліжку. – А що зі стеженням?

– Нічого. Жодної підозрілої розмови. Глухий кут.

– Емейли?

– По нулях. Треба піддати газу. Обшуки?

– Ні. Краще я їх викличу.

– Тобі є чим на них натиснути?

– Нічого немає. Окрім ефекту несподіванки.

– Тобі вирішувати. Я спробую нарити більше про рахунки й перекази.

– Передзвониш. Я роблю виклики.

– І ще одне. Мені бракує одного СД.

СД – тобто «судового доручення». Його треба було виписувати для кожного прослуховування.

Жанна ввімкнула дурочку:

– Якого?

– Того, що стосується психіатра. Антуана Феро.

– Мабуть, секретарка забула.

– Ти мене за ідіота маєш, Жанно. Я-то можу все зам’яти, а от хлопці з МСТЗ – ні. Їм потрібно підписане доручення щоразу, коли вони