Ліс духів - Жан-Крістоф Ґранже

Жанна перемотала запис. Їй хотілося послухати лише один чи два прийоми. Вона слухала перші кілька слів кожного пацієнта й вирішувала. Упізнавала голоси, інтонації і ті ретельно пропрацьовані психічні пекельця, у яких кожен із них обертався, як хом’як у колесі.

Довелося дійти аж до кінця диска, щоб нарешті натрапити на дещо цікавеньке.

Повернувся той іспанський батько.

Із сином.

– Познайомтеся, це Хоакім.

Жанна навпомацки підкрутила гучність. Й усвідомила, що батько із сином прийшли до Феро десь близько шостої години. Якраз тоді, коли вона сиділа в засідці у машині перед під’їздом… Тож вона мала бачити, як вони зайшли й вийшли з будинку № 1 на рю Ле Ґофф. Жодного спогаду. Чекаючи на одного чоловіка, Жанна не звернула на цих двох жодної уваги.

– Добрий день, Хоакіме.

– Добрий день.

Із голосу Жанна прикинула, що йому має бути років сорок. Отже, батькові, як вона й здогадувалася, перевалило за шістдесят.

– Ви не проти відповісти на кілька запитань?

– Не проти.

– Скільки вам років?

– Тридцять п’ять.

– Ви одружений?

– Ні.

– Маєте роботу?

– Я юрист.

– У якій галузі?

– Зараз я займаюся громадськими організаціями, що базуються в країнах Південної Америки.

Хоакім говорив без тіні іспанського акценту. Отже, виріс у Франції. Або ж мав природний хист до мов.

– Чим займаються ці організації?

– Нічого особливого. Ми допомагаємо найбіднішим. Лікуємо й вакцинуємо дітей. Що ж до мене, то я керую пожертвами, що надходять з усіх куточків світу.

Тиша. Феро записував. На кожне запитання Хоакім відповідав спокійно, без поспіху чи хвилювання.

– У вас є проблеми зі здоров’ям?

– Ні.

– Ви п’єте?

– Ні.

– Приймаєте наркотики?

– Ніколи й не пробував.

– Ваш батько розповів мені, що у вас трапляються, скажімо так, зриви.

Жанні почувся сміх. Хоакім сприймав усе це легковажно.

– «Зриви». Це саме те слово.

– Що ви можете мені про них розповісти?

– Нічого.

– Тобто?

– Я нічого про них не пам’ятаю. Суцільний провал.

– У цьому й проблема, – докинув батько.

Ще одна пауза. Феро знову нотував.

– Ці провали відзначаються появою іншої особистості?

– Кажу ж вам, я нічого про це не знаю!

Хоакім підвищив голос. Перша ознака знервованості. Феро й сам змінив тон. Заговорив твердіше:

– Ви були б не проти короткого сеансу гіпнозу?

– Як в «Екзорцисті»?

До юриста повернувся грайливий тон. Грайливий, але відсторонений.

– Як в «Екзорцисті». Саме так. Ця методика часто дає несподівані результати.

Знову сміх.

– Ви вважаєте, що я… одержимий?

У голосі чоловіка чергувалися знервованість і розслабленість. У тоні Феро також.

– Ні, – відповів психотерапевт. – Можливо, ваші провали в пам’яті звільняють у вашій психіці місце для іншої особистості, про яку ви й не здогадуєтесь. Або радше іншій грані вашої особистості. Може, разом нам удасться витягти її на поверхню. Гіпноз може нам у цьому допомогти. Без жодної небезпеки для вас.

Феро заговорив найсоліднішим своїм тоном. Як хірург перед наркозом. Почувся шурхіт тканини. Хоакім завовтузився на сидінні.

– Не знаю…

– Хоакіме, – видихнув його батько.

– Тату, не лізь у це!

Пауза. Тоді:

– Добре. Спробуймо.

– Дайте опущу жалюзі.

Кроки. Постукування жалюзі. Скрип. Переставляли стільці. Жанна слухала не відриваючись. З голови не йшла думка, що все це відбувалося якраз перед їхньою зустріччю. Вона починала дещо розуміти: поки вона розслаблялася, поїдаючи морозиво на Єлисейських Полях, Антуан Феро так само намагався відволіктися. Це була взаємовигідна зустріч.

Жанна перемотала, пропускаючи стадії релаксації, що передують будь-якому сеансу гіпнозу. Тепер Хоакім був у стані навіювання. Повільні відповіді. Невиразний голос, що йшов ніби напряму з гортані, від самих зв’язок. Жанна уявляла їх трьох у сутінках. Феро за робочим столом чи, можливо, на стільці біля пацієнта. Хоакім, випростаний на стільці, із заплющеними або втупленими в одну точку очима. І – трохи далі – його батько, на ногах. Жанна, сама не знаючи чому, уявляла його з густою сивою чи білою шевелюрою.

– Хоакіме, ви мене чуєте?

– Я вас чую.

– Я хотів би поговорити з тим, хто всередині вас, якщо такий існує.

Жодної відповіді.

– Я можу з ним поговорити?

Жодної відповіді. Феро підвищив голос:

– Я звертаюся до того, хто живе в голові в Хоакіма. Відповідай мені!

Жанна відмітила, що Феро перейшов на «ти». Можливо, щоб розрізняти двох своїх співрозмовників. Хоакіма й іншого. Остання спроба, спокійнішим тоном:

– Як тебе звати?

Коротка пауза. Тоді в кімнаті пролунав інший голос:

– У тебе немає імені.

Жанна аж підскочила, почувши цей тембр. У ньому була якась металічна, скрипуча, свердляча нотка. Він не походив ні на чоловічий, ні на жіночий голос. Можливо, дитячий. Коли Жанна проводила канікули в Перші разом із сестрою, дівчата робили рації з консервних банок, з’єднаних мотузкою. Голос на записі звучав достоту ніби з металевого циліндра. Залізний голос. Мотузковий голос.

– Як тебе звати?

Батько прошепотів:

– «Воно» ніколи не каже «я». Воно завжди говорить у другій особі.

– Цитьте!

Феро прочистив горло:

– Скільки тобі років?

– У тебе немає віку. Ти походиш із лісу.

– Якого лісу?

– Тобі буде дуже боляче.

– Чого ти добиваєшся? Чого ти хочеш?

Тиша.

– Розкажи мені про той ліс.

Залізний голос відкашлявся. Або, можливо, реготнув.

– Його треба слухати. Ліс духів.

– Чому ти так його називаєш?

Жодної відповіді.

– Ти бував у цьому лісі в дитинстві?

– Ти бував у цьому лісі в дитинстві?

Батько знову пошепки прокоментував:

– Це означає «так», я вже помітив. «Воно» повторює запитання.

Феро не відреагував. Жанна уявляла, як він зосередився на Хоакімі. Можливо, нахилився до нього, поклавши руки на коліна.

– Опиши мені його.

– Цей ліс небезпечний.

– Чому ж?

– Ліс убиває тебе. Ліс кусає тебе.

– Тебе вкусили в тому лісі?

– Тебе вкусили в тому лісі?

– Коли ти з’являєшся в голові Хоакіма, що ти просиш його робити?

Тиша.

– Ти хочеш помститися лісу?

Тиша.

– Відповідай, це наказ!

Знову кахикання. Можливо, сміх. Або відрижка. Дитячий голос підвищився на кілька тонів і швидко, монотонно затарабанив:

– Todas las promesas de mi amor se irán contigo / Me olvidarás, me olvidarás / Junto a la estación lloraré igual que un niño, / Porque te vas, porque te vas, / Porque te vas, porque te vas…

Феро спробував перебити його, але чоловік-дитина повторював ту саму мантру, не дихаючи:

– …se irán contigo / Me olvidarás, me olvidarás / Junto a la estación lloraré igual que un niño, / Porque te vas, porque te vas, / Porque te vas, porque te vas…

Голос звучав жахливо, ніби голосові зв’язки терлися так, що аж розігрівалися. Ледве не рвались. Підвищивши голос, Феро спромігся витягнути Хоакіма з гіпнозу. За його наказом запала тиша.

– Хоакіме, ви