Свідок обвинувачення та інші історії - Агата Крісті
– Мені це здається прийнятним планом, – погодився Ентоні. – Хочу вас запевнити, що я зовсім не проти, щоб ви ознайомились із усіма моїми страшними секретами, які тільки знайдете.
Інспектор посміхнувся. Як на детектива, він був на диво людяною особою.
– Чи не могли б ви піти до маленької кімнати в кінці помешкання, сер, із Картером, доки я тут працюватиму?
– Добре, – знехотя промовив Ентоні. – Гадаю, не можна зробити все по-іншому, чи не так?
– Що ви маєте на увазі?
– Що я, ви і кілька віскі із содовою займуть ту кімнату в кінці, тоді як ваш друг, сержант, важко працюватиме над обшуком?
– Якщо вам так більше подобається, сер?
– Мені так більше подобається.
Вони залишили Картера роздивлятися вміст стола з діловою спритністю. Коли чоловіки вийшли з кімнати, то почули, як сержант телефонує до Скотленд-Ярду.
– Усе не так погано, – зауважив Ентоні, умощуючись поряд із віскі з содовою та гостинно догоджаючи потребам інспектора Верролла. – Бажаєте, щоб я випив першим, аби довести вам, що віскі не отруєне?
Інспектор посміхнувся.
– Дуже незвично все це, – відзначив він. – Та ми розуміємося у своїй професії. Я від самого початку побачив, що ми помилились. Та, звичайно, ми повинні дотримуватися протоколу. Неможливо позбавитись від бюрократизму, чи не так, сер?
– Гадаю, неможливо, – мовив Ентоні з жалем у голосі. – Проте сержант не здається таким дружелюбним, правда ж?
– Ах, та він хороша людина, детектив сержант Картер. Вам було б важко його обдурити.
– Я це помітив, – сказав Ентоні й додав: – До речі, інспекторе, ви не проти, якщо я дещо про себе дізнаюсь?
– Що ви маєте на увазі, сер?
– Ну ж бо, невже ви не розумієте, що мене цікавість пожирає? Ким була Анна Розенбурґ і чому я її вбив?
– Про все це ви почитаєте завтра в газетах, сер.
– «Завтра я, може, стану собою із вчорашніми десятьма тисячами роками», – процитував Ентоні. – Я насправді вважаю, що ви можете задовольнити мою цілковито обґрунтовану цікавість, інспекторе. Відкиньте офіційну стриманість і розповідайте все.
– Це дуже незвично, сер.
– Мій дорогий інспекторе, чому б нам якнайшвидше не стати друзями?
– Що ж, сер, Анна Розенбурґ була німецькою єврейкою, яка мешкала у Гампстеді. Без очевидних джерел прибутку щорічно вона ставала все багатшою й багатшою.
– У мене все навпаки, – прокоментував Ентоні. – У мене є очевидні джерела прибутку, і щорічно я стаю все біднішим і біднішим. Можливо, у мене справи йшли б краще, якби я мешкав у Гампстеді. Я часто чув, що це місце дуже надихає.
– У якийсь період часу, – продовжував Верролл, – вона була продавчинею уживаного одягу…
– Це дещо пояснює, – перебив його Ентоні. – Пам’ятаю, я продавав свою уніформу після війни… не ту, що кольору хакі, а інші речі. Уся квартира була встелена червоними штанами та золотими шнурами, виставленими напоказ. Повновидий чоловік у картатому костюмі прибув на роллс-ройсі, а з ним ще й помічник із сумкою. Він запропонував фунт десять за все. Зрештою, я докинув і плащ для полювання з окулярами Сайз, щоб дотягти до двох фунтів. За сигналом помічник відкрив сумку і закинув туди речі, а гладкий чоловік вручив мені десятифунтову купюру і попросив решту.
– Близько десяти років тому, – продовжував інспектор, – у Лондоні було кілька іспанських політичних в’язнів, серед них такий собі дон Фернандо Феррарез із молодою дружиною й дитиною. Вони жили дуже бідно, і дружина була хвора. Анна Розенбурґ відвідала місце, де вони проживали, і запитала, чи вони не мають нічого для продажу. Дона Фернандо не було вдома, а його дружина вирішила розлучитись із чудовою іспанською шаллю, прекрасно оздобленою, яка була одним із останніх подарунків її чоловіка перед вильотом з Іспанії. Коли дон Фернандо повернувся додому, то страшенно розлютився на те, що шаль продали, і безуспішно намагався її повернути. Коли він нарешті зумів знайти крамницю вживаного одягу потрібної йому жінки, вона заявила, що перепродала шаль пані, імені якої не знає. Дон Фернандо був у відчаї. Два місяці по тому його штрикнули ножем на вулиці, і він помер від отриманих ран. Відтоді в Анни з’явилося підозріло багато грошей. Протягом наступних десяти років її будинок грабували не менше восьми разів. Чотири спроби були провальними: тоді нічого не взяли, але під час однієї з чотирьох інших спроб украли якусь вишиту шаль.
Інспектор зробив паузу, потім одразу продовжив, підкорюючись нетерплячому жесту Ентоні.
– Тиждень тому Кармен Феррарез, юна дочка дона Фернандо, прибула до цієї країни з монастиря у Франції. Перше, що вона зробила, – розшукала Анну Розенбурґ у Гампстеді. Там, за свідченнями очевидців, у неї зі старою жінкою була жорстока сварка, і слова, що вона вимовила, коли вже йшла, почула прислуга.
«Вона досі у вас, – прокричала вона. – Усі ці роки ви на ній багатіли… та я вам серйозно кажу, що, зрештою, вона принесе вам нещастя. У вас немає ніякого морального права на неї, та настане день, коли ви бажатимете, щоб ваші очі ніколи не бачили Шалі Тисячі Квітів».
Три дні потому Кармен Феррарез загадково зникла з готелю, де зупинялась. У її кімнаті було знайдено ім’я – Конрад Флекман – та адресу, а також записку від чоловіка, у якій він, назвавшись дилером антикваріату, цікавився, чи не має Кармен бажання продати якусь вишиту шаль, котра – він уважав – перебуває в її власності.
Зрозуміло, що шаль – ключ до всієї цієї таємниці. Учора вранці Конрад Флекман з’явився до Анни Розенбурґ. Вона зачинилась із ним у кімнаті на годину чи й більше, а коли гість пішов, жінка змушена була прилягти, бліда й стривожена тією розмовою. Та вона наказала, що, як він знову прийде її відвідати, то його обов’язково мають прийняти. Учора ввечері вона підвелась і вийшла з дому о дев’ятій, але не повернулась. Її було знайдено сьогодні вранці в будинку, де мешкає Конрад Флекман, із ножем у серці. На підлозі поруч із нею побачили… як ви гадаєте, що?
– Шаль? – видихнув Ентоні. – Шаль Тисячі Квітів.
– Дещо набагато страшніше, ніж це. Те, що пояснює всю загадковість справи із шаллю й указує, у чому її прихована цінність… Перепрошую, здається, то шеф…
І справді пролунав дзвінок у двері. Ентоні стримував своє нетерпіння, як
