Земля мертвих - Жан-Крістоф Гранже
— А ти хіба знаєшся на розлученнях?
Він не був готовий до балачок у дусі Катрін Жано.
— Просто… чи воно того варте? Що саме ти хочеш додати до справи?
— Свідчення, світлини, де ми з Таде щось робимо вдвох… Хотів би також потім записати свої думки про виховання. Яким повинен бути батько.
Барбі відпила ковток кока-коли без цукру. Вона тримала келих обіруч: мабуть, хотіла пропустити прохолоду напою аж попід шкіру.
— В тебе є друзі? — запитала вона.
— Небагато.
— А родина?
— В мене є Таде.
— І ти маєш час забирати його зі школи? Займатися з ним іншими справами?
— Роблю все, що від мене залежить.
Барбі усміхнулася, але тільки щоб пом’якшити подальші слова:
— Словом, ти покладаєш єдину надію на твердження колег.
— Кого обходить, де я назбирав свідчення.
— Тоді чому б тобі не звернутися до злочинців, яких ти заарештував під час служби у відділку?
— Я про це думав.
Звичайно, вони собі жартували, але він вважав цілком законним надати слово й своїм ворогам. Вони точно по слово не лізли б до кишені. Але такі свідчення змалювали б його лише як копа.
— Можна з тобою говорити відверто? — звернулася до нього Барбі після того, як знову відпила прохолодної коли.
— Уже давненько ти в мене не питала про дозвіл.
— Коли мене долучили до групи, Таде мав 2 роки. Я дивилася твоїми очима на те, як він підростає, і могла пересвідчитися, що ти справді — чудовий батько. Принаймні докладаєш усіх зусиль, як сам кажеш.
— Проте?
Молода поліціянтка зволікала з відповіддю, ніби збиралася з духом.
— Щойно опинишся перед суддею, попри всі твої надзвичайні успіхи на службі й вигляд пробийголови, довго ти не протримаєшся.
— У мене вигляд пробийголови?
Барбі не обізвалася.
— Навіть уявляти не хочу, що почнуть говорити друзі твоєї колишньої.
— Сумління мене не гризе.
— Авжеж, лише, як би тобі краще пояснити, в твоїй присутності ніяковієш.
Корсо перетравлював почуте. Барбі скористалася з нагоди, щоб висловитися про все, що накипіло:
— Не п’єш, але складається враження, ніби ти щойно виписався з курсів анонімних алкоголіків. Не вживаєш наркотиків, але досі перебуваєш під впливом того, на що наражав себе замолоду. Борешся за справедливість, але чомусь здається, що ти лише намагаєшся уникнути покарання. Якщо жартуєш, то завжди якось вимушено, а коли залицяєшся, то начебто допит улаштовуєш. А щасливим я тебе бачила тільки зі зброєю в руках.
— Це все?
— Ні. Ти розриваєш шлюб із жінкою, як і добра половина парижан, але всім уже ввижається підготовка до терористичного акту — ніби жертви десятками лягатимуть тобі під ноги.
— Таде — найдорожча у світі істота для мене. І дуже важливо, якими будуть наслідки нашого розлучення.
Вона хитнула головою, начебто психоаналітик, що в такий спосіб підтверджує наявність ознак хвороби, а не згоду зі сказаним.
— Уже не кажу про те, що Емілія здатна назбирати несхвальних відгуків про тебе в самому 36-му будинку.
— Що мені можна дорікнути? І в нас розкритих злочинів найбільше у відділку.
— Знаю, дякую, що нагадав, але хай там як, тебе не можна назвати бездоганним поліціянтом.
Корсо вмить збігли на думку всі справи, коли він дозволив собі надмірно лютувати. Але кому вдасться видобути звіти про його незаконні дії з-під грубого шару архівних паперів, де їх старанно заховала Бомпар?
— Під час розслідувань ставишся до родичів жертв, як до винних, і водночас поводишся так, нібито хтось образив тебе особисто, — продовжувала Барбі. — Начебто один із героїв бойовика «Карателі», що чинить самосуд з пістолетом у руці.
— Перебільшуєш.
— Зовсім ні. Коп з відділу карного розшуку носить чорний однострій з поваги до сімей потерпілих і все життя сліпне над доповідями. А ти ні разу не спромігся одягнути піджак і всю писанину перекинув на Крішну. Не годен комусь поспівчувати. Ніколи не буваєш ввічливим, не поважаєш людей. Біда, а не коп. Чесно кажучи, ти досягнув непоганих результатів, однак усі вважають, що було б краще, якби ти знову зайнявся тим, з чого почав, — оперативною роботою.
Корсо видихнув. Він і сам не сподівався, що така розмова збадьорить його, наче холодний душ.
— Ти закінчила?
— Ні. Є ще тілесна проблема.
— Яка тілесна проблема?
Вона знизала плечима й зазирнула в келих, де на дні лежала здохла скибка лимону. На кожному пальці дівчина носила каблучку — геть не біжутерію з бутиків Вандомської площі, радше якісь байкерські прибамбаси.
— У тебе як руки не тремтять, то ноги тупочуть або зуби скрегочуть. Завжди здається, що ось-ось вибухнеш. Ти жахаєш свідків і обвинувачуєш цілі родини. Як це закінчиться для тебе?
Вони вже остаточно віддалилися від теми розлучення — Барбі висловлювала свої думки і, мабуть, промовляла від імені всієї команди.
— Хіба ми не обговорювали опіку над моїм сином?
— Просто намагаюся тобі пояснити: навряд чи тобі вдасться виграти справу проти дружини.
Він вирішив не виказувати роздратованості, хай лише для того, аби довести Барбі, що вона хибно його змалювала. Корсо вже хвилин десять перемішував каву — і на блюдці її було рівно стільки, скільки в самій філіжанці.
Відклав ложечку й додав з відтінком мрійливості в голосі:
— Так чи інак я мушу добитися опіки над сином. Емілія… небезпечна.
— Сподіваюся, ти не будеш розводитися далі щодо цього?
— Не буду.
— Що каже твій адвокат?
— Нібито мені вдасться переконати суддю, лише якщо спіймаю покидька зі «Сквонка».
— Нарешті гарна новина.
Від скинув на неї очима.
— Гадаєш?
— Звичайно. Ми його схопимо за яйця.
Вона підвелася, намацала кишені й шпурнула на столик п’ять євро.
— Вертаюся. Приєднаюся до інших і майнемо на обшук.
Вона схопила торбинку й повернулася спиною.
— То можна розраховувати на твоє свідчення чи ні? — знову запитав Корсо.
— Авжеж. — Вона підморгнула. — І не забуду наголосити, що ти в нас найкращий стрілець із короткоствольної зброї.
19
Геть отетерілий Корсо повернувся до автівки й почав безцільно кататися вулицями. Вечір оповив м’якою габою набережні; під звабливою запоною тіні Париж наїжачився… ніби його вдарило струмом.
Стефан спробував зателефонувати Емілії, але вона так і не відповіла. Він уявляв собі Таде, хлопчика зі скуйовдженою білявою кучмою й темними очима (як у матері) —
