І мертві залишають тіні - Карл Хайнц Вебер
На часинку запанувала тиша. Беата все ще дивиться йому в очі. Він витримує погляд, але якось байдуже. Їй здається, наче його зіниці затяглися сірою пеленою.
— Все в тобі таке безперечне, — веде вона далі. — Таке несхитне. Ти що, ніколи не сумніваєшся? Скрізь панують сумніви. Дедалі більше людей починають піддаватися сумнівам. А ти — ні. Чому саме ти — ні?
— Бо я переконаний.
— У чому?
— Що роблю потрібну справу.
— Потрібну? Для кого? Для тебе й для твоєї країни? Для Гегемана й Геббельса?
— Для Крістіни. Ти не назвала Крістіни.
— Не викручуйся, Джеймсе. Те, що ми боремося за! майбутнє, за молодь, це написано в кожній газеті. Чому ти приїхав у Німеччину? Будь ласка, зрозумій мене правильно. Я кожен день дякую богові, що ти з'явився тут. І все-таки це запитання не дає мені спокою. Ти не міг боротися проти Англії у себе на батьківщині?
— Ні!
— Чому?
Він мовчить.
— Чому ти не міг боротися в Ірландії, Джеймсе?
— Я боровся в Ірландії. Але потім змінились обставини… І цього мені просто було мало.
— Тобі було мало, надто мало. Ти хотів досягти більшого. Так?
— Майже так.
— І що ж то за обставини? Війна?
— Не війна. Не лише війна. Я познайомився з вашим світоглядом і раптом зрозумів, що все, чим я раніше займався, не мало ніякого значення, воно було навіть хибне.
При цих словах він пильно глянув на неї. Погляд його затримався на ній, він був незвично уважний, майже неприємний. Вона помітила, що йому ця розмова не подобається, що він хоче якомога швидше закінчити її.
— Я запитую не просто з цікавості, Джеймсе.
У відповідь — мовчанка. Лише згодом вона помічає, що й запитання, власне, не було.
— Я запитую не просто з цікавості, — повторює вона ще раз і намагається всміхнутися.
Він усміхається теж. Але усмішка йому не вдається. Бона надто холодна, надто байдужа. Може, навіть надто мужня. Так усміхаються тоді, коли хочеться вовком вити. Вона хоче зняти напругу, яка раптом виникла між ними.
— Отже, ти сів на корабель, приїхав у Берлін, прийшов до пана Геббельса й сказав…
— … у вас же працює ця чарівна фрейлейн Келлер!
Вона підлагоджується під такий тон. Але це ненадовго, просто наче перепочинок.
— І що ж відповів пан міністр?
— Він сказав: «Ви щасливець, О'Дейвен». А потім додав: «Фрейлейн Келлер треба завжди добре виспатись. Не заводьте з нею довгих розмов». І я вимушений був йому пообіцяти.
— А чи не вимушений ти був одночасно пообіцяти йому, що будеш завжди чесний і відвертий з нею?
Він хитає головою.
— Я не думаю, що йому… щоб у цьому була потреба. Я надзвичайно чесний, Беато.
Це вже могло стати кульмінацією, поворотом до серйозності. Але в неї раптом забракло мужності. Останнє слово вона хоче залишити за ним.
— Завжди? — запитує вона.
— По змозі завжди.
— А зараз є така змога?
— Могла б бути…
— Чому: могла б?
— Це було б можливо при умові, аби я мав право бути нечемним.
— Будь нечемним.
— Я втомився, втомився, як пес. І мені хочеться, аби втомилася й ти.
Її охопило розчарування. І смуток. «Він не довіряє мені», — подумала вона.
— Я теж втомилася, Джеймсе.
— Тоді спи.
— Не можу.
— Чому не можеш?
— Ти мені не відповів, Джеймсе. Ти наговорив багато чого, але відповісти не відповів. По суті жодного разу.
Ці слова теж залишаються без відповіді. Довгий час вони мовчать. Здається, примирилися з таким закінченням розмови. Але трохи згодом він раптом каже:
— Іноді доводиться бути невблаганним, як ти кажеш. Одержимим, хай так. Навіть безжальним.
Жінка підскакує. На язиці крутяться різкі слова, яких вона ніколи не вживала, звертаючись до нього. Їй хочеться, щоб він забрав назад оте «безжальним» або хоч пояснив його. Чи бодай інтонація, з якою він вимовив це слово, не була такою злою.
Але побачивши його обличчя, Беата злякано вмовкла. Вона нічого не розуміє. Не розуміє суворого погляду й водночас м'якої усмішки.
Таким вона ще школи не бачила Джеймса — суперечливого й загадкового. Раніше в ньому все було ясне й прозоре. А може, то вона винна у цій несподіваній переміні?
Беата Келлер мучиться докорами: «Що я знаю про нього? Може, своїми розпитуваннями я розтроюдила його живу рану, завдала йому болю? Може, він залишив жінку й дітей? А може, вчинив колись зло і тепер від цього страждав?»
У неї виникло бажання втішити його. Вперше вони помінялися ролями. Маленька, тендітна жінка нахиляється над чоловіком, старшим від неї на двадцять років, гладить його, мов мати дитину, шепоче якісь слова, нерозумні, беззмістовні слова, зараз навіть недоречні.
Але обмін ролями на цьому не закінчується. Вона це зробила свідомо. В її словах відчувається турбота про нього і водночас прагнення заспокоїтись самій.
Вона говорить про свої марення й про свої страхи. Про чужих дітей, які лежать у ліжечках і повільно вмирають голодною смертю, про матерів, які можуть лише чекати й безсилі допомогти рідним дітям. Вона запитує
