Вулиця Без світання - Юрій Іванович Усиченко

з дітлахами возиться, в саду порається, читає. І поговорити з ним приємно: ввічливий, отрути своєї релігійної не сіє. Думав я: невже цей піп не такий, як усі, невже користь від нього, а шкоди немає? Подивишся, наче людина як людина, а додому від нього прийду, посиджу, обміркую все і не йму віри. «Ой, кажу собі, Вершило (це мене так звати — Андрій Вершило), не вір попові, всі вони одним миром мазані».

Вершило знову урвав свою розповідь, дістав з кишені велику червону хусточку, витер спітніле чоло. Грицай уважно і добродушно поглядав на співрозмовника.

— Так от, товаришу полковник, учора я допізна в своєму садку сидів. Унадилися хлопчаки в мене яблука красти. Вдень хай собі приходять. Я їм сам виберу, дам, яке тільки сподобається. Дитина, вона, самі знаєте, смачненьке любить. Коли з дозволу, я не проти. А красти — це не годиться, до добра не доведе таке діло, та й дереву шкодить. Сиджу ото я в садку, в найтемніший закуток забрався. Спершу куняв, а потім поглянув навколо — така краса. Ніч тиха, зорі ясні-ясні. 1 раптом сумно мені стало. От, думаю, дід Вершило, життя ти вже прожив, а добра не бачив — по чужих людях та по чужих хатах тинявся. Тільки тепер щастя настало, а ти вже старий. Замислився я, раптом чую — шум. А треба сказати вам, мій садок і садок Іваньо — поряд. Раптом, значить, чую — шум. Що це, думаю, таке? Коли бачу, в будинку ксьондза відчиняються задні двері, що в садок ведуть. Хоч темно, а розібрати можна: вийшов з будинку чоловік. «До побачення, — каже. — Рівно опівночі буду». І крадеться через садок, та так тихо, обережно, видно, чогось йому ховатися треба. А пан-отець за ним з відчинених дверей стежить. Пройшов цей чоловік зовсім близько від мене, навіть дихання було чути — важко так дихає, сопе. Розглядів я його трохи. Па зріст невисокий, плечі, широкі, руки дуже довгі. Підкрався до паркана, прислухався, потім перестрибнув через нього — тільки й бачили. Вранці пішов я до сусіда свого — Стьопи. Надстроковик він, старшина, десятий рік в армії служить. Бойовий хлопець. Я йому про все розповів, а він мені порадив, куди піти. Справді, думаю, треба піти. Може, воно вам і без потреби, а все-таки на совісті спокійніше. А може, думаю, який підозрілий.

— Правильно зробили, Андрію… По батькові як вас?

— Іванович.

— … Андрію Івановичу. Добре зробили, що прийшли сюди. Спасибі, — Грицай міцно потис старому руку.

— То виходить, правильно я подумав, що він пройдисвіт якийсь? — зрадівши, спитав Вершило.

— Оцього я вже не знаю, Андрію Івановичу. Мало хто до ксьондза ходить. Може, людина дитину охрестити вирішила, а відкрито цього робити не хоче, може, ще якась справа — всяко буває, — посміхнувся Грицай. — Одначе розмову нашу прошу зберегти в таємниці.

— Та хіба я не знаю, — кивнув головою Вершило. — Нема нічого розумнішого, як язик за зубами тримати.

Вершило встав, узяв зі столика свій капелюх і, попрощавшись, вийшов.

Полковник теж вийшов у коридор, покликав Данилка. Молодий офіцер стояв біля вікна, задумливо дивлячись у високе холодне небо.

— Ходімо, — сказав полковник. — Здається, я тільки що одержав дуже важливі відомості…

X. НІЧНА ОБЛАВА

На побачення Павлюк з'явився точно в призначений час. Додержуючись правил конспірації, він озирнувся, перевірив, чи не стежить хто за ним, і лише тоді обережно шмигнув у хвіртку.

Як і минулого разу, священик уже чекав його і відразу впустив у будинок.

Привітавшись, Іваньо передусім повідомив про інженера Грицая.

— Я не думаю, щоб його надіслали контррозвідники, — сказав він. — А втім… У нашому становищі треба остерігатися всього. І дещо в його… може, навіть не в словах, не в поведінці, а швидше в погляді, в манерах здалося мені підозрілим. Особливо не подобається мені, що він бачив наші помітки на плані. З них можна легко зрозуміти, що ви шукаєте.

Павлюк удачливий і досвідчений шпигун з багаторічним «стажем», мав своє «професіональне самолюбство» — визнати свою помилку йому не хотілося.

— Дурниці, — сказав він навмисно недбалим тоном. — Нічого не зрозуміє. Мало хто і з якою метою міг лишити помітки на плані. Все одно невідомо, в якій камері треба шукати тайник.

— Усе це так, але обережність необхідна.

Павлюк знизав плечем.

— Це правда, святий отче. І все ж не такий страшний чорт, як його малюють. Я на своєму віку мав справу з німецькою, французькою, турецькою, американською контррозвідками і, як бачите, живий, здоровий, не збираюсь умирати. Будемо сподіватись, що нас мине і радянська контррозвідка. Вони в гіршому становищі, ніж ми.

— Чому?

— Дуже просто. По-перше, вони не знають, хто ми, де ми і які наші наміри. Потім уявіть собі найгірше: нас арештували. Признатися, що ми шукали тайник — для нас усе одно, що підписати собі обвинувальний вирок, цього ми ніколи не зробимо. Правильно?

— Ну звичайно.

— По-друге, воші повинні схопити нас саме в той момент, коли при нас буде список — не раніше і не пізніше. Раніше — арешт ні до чого не приведе, пізніше — ми зникнемо з важливим документом. Як бачите, завдання у контррозвідників не легке.

— Тим краще… Ви добре оглянули третю камеру?

— По-моєму, шукати треба не там.

— А де?

— В одній із суміжних — другій, четвертій або напроти — в десятій. Словом, десь біля третьої. Скільки всього камер у підземеллі?

— Двадцять одна.

— Багатенько, шукати доведеться довго. От коли б був помічник… У вас часом нема надійної людини, такої, щоб і допомогла і, звісно, не патякала. Треба знайти підхожого чоловіка. Коли все зробимо, якось здихаємося його…

Обидва добре розуміли значення слова «здихаємося».

— Де таку людину знайдеш, — з сумом сказав Іваньо. — А ваш хазяїн,