Візит доктора Фройда - Богдан Вікторович Коломійчук

— Я не все можу вам розповісти.

— Чорт забирай, докторе, ви згадували про громадянський обов'язок! — не витримав Вістович.

— Він скаржився мені як лікарю, — безапеляційно сказав той.

— Невже йому знову наснився сон? — єхидно зауважив комісар.

Не зводячи зі співрозмовника очей, доктор Фройд підніс до рота сигару, і за мить довкола його обличчя скупчилася тютюнова хмара.

— Наснився чи ні? — трохи знервовано перепитав комісар.

Фройд кивнув.

— І що цього разу?

Вістовича охопило незрозуміле хвилювання.

— Цього разу він бачив уві сні замкнуте приміщення. Воно було брудне й тісне, наче в'язниця... — мовив доктор. — Раніше в таких снах Німанду вдавалося хоч недовго тікати, а тут виявилось нікуди. Таке от психологічне загострення... Схоже, переїзд нічим йому не допоміг, а радше навпаки.

Комісар згадав про своє доручення Самковському і вирішив закінчувати розмову.

— Гарного вечора, докторе Фройде, — побажав він, встаючи з-за столу.

— Ви заарештуєте його? — не відповівши на побажання, запитав доктор.

— Вочевидь.

Комісар насадив на голову капелюха. Він подумав про мерзенний лютневий холод, який панував назовні, і про те, що сьогодні ще доведеться чимало часу провести на вулиці.

Від «Атлясу» комісар швидкими кроками перейшов до будинку Дирекції і, щойно зайшовши, гукнув черговому:

— Хто є?

— Двоє капралів.

— Скажи, щоб чекали мого наказу.

— Слухаюсь.

Сам він піднявся до кабінету і, діставши з кишені свого браунінга, перевірив у ньому набої. Потім дістав з шухляди запасні і закинув їх в іншу кишеню. За кілька хвилин він знову спускався донизу. Біля чергового вже дзеленчав телефон, і Вістович знаком показав, що сам прийме дзвінок.

— Поліція, — коротко сказав він у слухавку.

На зв'язку був Самковський:

— Поклич комісара Вістовича. Хутко!

— Це я, Самковський.

— Комісаре, той скурвисин тікає з міста! — заволав ад'юнкт.

— Як це тікає?

— Щойно придбав квитка на потяг. Я телефоную з двірця... — пояснив Самковський.

— О котрій і куди відправлення?

— За годину до Бродів[20].

— За кордон тікає.

— Не інакше, комісаре, — погодився ад'юнкт.

— Гаразд, стежте за ним. Я повідомлю залізничну поліцію і за півгодини приєднаюсь до вас.

Вістович, не кладучи слухавки, натиснув телефонну рогачку і набрав номер телефоністки. Щойно вона озвалася, попросив з'єднати його з двірцевою поліцією. Офіцер на іншому кінці дроту, на щастя, виявився тямущим, і комісару не довелося довго йому пояснювати, в чім річ. Вже за кілька хвилин Вістович у супроводі двох поліційних капралів вирушили в напрямку вокзалу. Опинившись на місці, комісар наказав їм триматися осторонь і чекати сигналу. Сам він попрямував уздовж перону, шукаючи Самковського. Той курив біля кіоску з прецлями і навіть перемовлявся про щось із миловидною продавчинею. Вдавати із себе звичайного роззяву ад'юнктові вдавалось пречудово. Вони з Вістовичем радісно привіталися, мов давні кумплі, проте розмову вели упівголоса і геть про інше:

— Де він, знаєте? — запитав комісар.

— Вагон одразу за нами... Четверте купе, — відповів підлеглий.

— Вже там?

— Ще ні. Он він біля кіоску з газетами...

Вістович вдавано недбало озирнувся.

— Хто ж читає у вечірньому поїзді? — промовив комісар.

— А він пресу і не купує, — сказав Самковський. — Здається, чекає на когось...

Тим часом на пероні з'явився офіцер двірцевої поліції і неквапно попрямував до них.

Могло здатися, що він просто робить огляд, і Вістович вдруге за вечір подумки подякував йому за тямущість. Ставши поруч, офіцер закурив.

— Доброго вечора, майоре, — стишено привітався з ним Вістович.

— Вітаю, панове, — відповів той, дивлячись у протилежний від них бік. — За двадцять хвилин потяг вирушить, тож розраховуйте час. Не хотілося б затримувати...

— Не турбуйтесь, не доведеться, — пообіцяв комісар.

— Чудово. Я попередив поліцію на кордоні, — вів далі офіцер. — Без вашого розпорядження поїзд не вирушить за межі імперії.

— Дякую.

— Хай щастить.

Сказавши це, майор покрокував далі, а тим часом на Вістовича і Самковського чекала наступна несподіванка: до Німанда, який усе ще стояв біля газетного кіоску, підійшов інший чоловік.

— Курва, це Фройд, — не втримався ад'юнкт.

І собі озирнувшись, Вістович також упізнав віденського психіатра. Доктор мав при собі валізу, очевидно також збираючись в дорогу. І найімовірніше, планував вирушити тим самим потягом, що й Німанд.

— Здається, ці віденці просто змовились між собою, — знову мовив Самковський.

— Так, але схоже, у Фройда інший вагон, — сказав комісар. — Тож у нас буде час про все дізнатися.

— Отже, Німанда ми зараз не заарештуємо? — трохи розчаровано перепитав ад'юнкт.

— Потяг не зупиняється до самих Бродів, — відповів комісар. — Куди нам поспішати?

І помітивши, як підлеглий скис із виду, додав:

— Завтра отримаєте вихідний...

— Річ не в тому, — пробурмотів Самковський.

Вістович і сам розумів, що справа в іншому. Його підлеглий ніяк не міг збагнути, чому комісар тягне з цим арештом. Адже Німанда вони могли схопити ще в «Атлясі»... Проте Вістович не розумів цього й сам. Щось всередині стримувало його і водночас не давало йому спокою. Здавалось, він і сам перебував у якомусь сні, де марно намагався розчути слова невидимого співрозмовника, як би сильно при цьому не напружував слух.

Комісар відпустив капралів і простежив, як до своїх вагонів зайшли доктор Фройд і Німанд. За хвилину до відправлення вони з Самковським також зайшли досередини. Дорога мала тривати не більше двох годин, після чого цей потяг ще повинен був простояти на кордоні, де тамтешня поліція чекатиме його дозволу. Все, здавалося, складалось якнайкраще для поліцейських.

Вістович зайшов до вагона першого класу, де майже одразу відшукав потрібне купе, в якому сидів лише один пасажир. Це був доктор Фройд. Комісар, легенько постукавши, зайшов досередини. Той без жодного здивування глянув на гостя.

— Доброго вечора, пане докторе, — привітався поліцейський, хоч вони бачились якусь годину тому.

— Вітаю, — сухо відказав той.

— Далі ми поїдемо разом. Сподіваюсь, не заперечуєте?

— Аж ніяк.

За вікном вагона почувся голос вокзального дзвону і якісь нерозбірливі команди залізничників.

— Зізнаюсь чесно, я розраховував на більшу відвертість з вашого боку, — промовив комісар, щойно потяг рушив.

— Не розумію, про що ви, — відповів доктор.

— Ви могли б і повідомити про плани Німанда виїхати з Лемберга, — зазначив