Агент №13 - Андраш Беркеші
— Що ж він робитиме, коли й ми підемо на пенсію? — спитав Домбаї. — Тоді вже не доведеться йому розповідати нам про свої відкриття. Чи, може, він гадав, що ми відкриємо контору детективів-пенсіонерів? Він пригладив пальцями своє густе волосся, підвівся і підійшов до полковника. Домбаї був такого ж зросту, як і Кара, тільки ширший у плечах та кремезніший. — Поговорив би ти з ним, Ерне. Пояснив би, що своєю нерозумною недовірою він тільки собі шкодить. Адже його можуть неправильно зрозуміти, не так сприйняти його поведінку. Ми вже знаємо його двадцять п'ять років. Найважчі роки пройшли ми з ним у боротьбі пліч-о-пліч і знаємо, звідки він і чому став у наші лави. Наша дружба витримала випробування. Але є люди, які не знають його або знають тільки однобоко і все ще дотримуються погляду, що йому не можна довіряти, що він, мовляв, авантюрист.
Кара глянув на Домбаї. На його змарнілому, втомленому обличчі зібралися зморшки.
— Шалго все це добре знає, — сказав він. — Ми з ним про це не раз говорили. Востаннє, якщо не помиляюсь, це було в день його народження. Тоді він сказав: «Бач, Ерне, ти повинен мене розуміти. Хто-хто, а ти знаєш добре, що. моє місце тут. Повір, я не збираюся нікому нічого доводити або виставляти свою благонадійність напоказ. Нікому, навіть тобі. Ви, які мене добре знаєте, кажете: відпочинь, насолоджуйся життям пенсіонера, ти вже виконав свій обов'язок у житті. А я на це тобі, Ерне, відповів: ні, мною зроблено ще не все. Надто великі в мене борги. І важкі. Тягар цих боргів тисне на мої плечі. А я хочу полегкості. І мушу сплачувати свої борги. Щодня мушу щось списати з цієї заборгованості, щоб одержати право спокійно спати». — Кара запалив сигарету. — Дурниці? Самокатування? Мабуть, так. Ми знаємо, що він свої гріхи давно спокутував. Але що подієш, коли він сам цього не відчуває? — Кара повернувся до письмового столу, але не сів і стоячи почав невпевненими рухами перекладати на столі документи.
— Вранці вирушаю, — сказав він. — І Фелмері теж поїде зі мною. Запросіть докладну інформацію з Веспрема[1]. Хай хлопець візьме з собою всі матеріали в цій справі.
Ранком наступного дня разом з лейтенантом Іштваном Фелмері Кара виїхав у Балатонемед. Полковник любив вести машину. Це для нього було справжнім відпочинком. В такий час він забував про всі турботи, всю увагу віддаючи водінню. Червона, схожа на колорадського жука машина марки «фольксваген» плавно і швидко поглинала кілометри. Кара подумав: якщо в такому темні їхати всю дорогу, то на початку одинадцятої години вони будуть и Емеді. Було б непогано.
Лейтенант Іштван Фелмері мовчки сидів поруч. Цієї весни йому сповнилося двадцять чотири. Цей стрункий, тихий юнак був неговірким. Подейкували, що його небалакучість пояснюється зневажливим ставленням до інших. Але всезнаючі шептуни помилялися в оцінці цього чорнобрового хлопця. Лейтенант просто не любив говорити зайве. Правда, саме в цю хвилину йому дуже хотілося поговорити, та Кара не звертав на нього уваги. Може, й не помічав, що хтось сидить поруч. Серед молодих співробітників шеф вибрав саме його не випадково. Певно, він добре зважив свій вибір. Чи, може, то старий Шані Домбаї звернув увагу Кари саме на нього? Ну то й що? Домбаї чи сам шеф, хіба не однаково? Головне те, що він їде з шефом і кілька днів буде його правою рукою. А що шеф Мовчить, то, певно, про щось важливе думає. Правда, машину він веде трохи ліниво: мабуть, береже акселератор. Фелмері глянув на Кару. Полковник зосереджено стежив за блискучою бетонованою смугою шосе. Хлопець згадав про чутки, що ходили про полковника. Непогано було б дізнатися дещо від нього про те, що було постійною темою розмов серед хлопців. Наприклад, про… Раптом йому стало соромно. Дурниця! Навіщо йому знати, ким був Кара в цивільному житті? Що в тому дивного, що він залишив педагогічну роботу і пішов у органи? Шандор Домбаї колись сказав, що шеф не любить, коли його розпитують про це. На такій службі людина не повинна давати зайві запитання начальству. Та й іще дещо не до вподоби старому. Не любить брехні. Не дай боже сказати йому неправду. Щодо цього він дуже суворий. Брехня — це в його розумінні злочин. Та дарма! Шані Домбаї не звик брехати. І навіщо? Він шанує, Кару, може, навіть більше за інших. Шанує його, бо Кара не поблажливий з молодшими, як це часто буває у старших, навпаки, він ставиться до них зі всією серйозністю і повагою. А це дійсно так. Поважати для полковника Кари — це водночас бути і суворим. Він і сам до себе вимогливий, тому й має моральну підставу бути таким і до підлеглих. На відміну від більшості ветеранів він не любить просторікувати про минуле, вважаючи, що важливо не багато говорити, а працювати і цим подавати приклад самовідданості. В розмовах він не наголошував, наскільки важлива для контррозвідника особиста культура, але коли говорив про це з кимось із молодих, то завжди знаходив хвилиночку часу, щоб запитати про той чи інший новий роман, про останню виставу в театрі чи враження співбесідника про літературну полеміку, яка ведеться на сторінках журналів. Його співробітники швидко зрозуміли: той, хто хоче завоювати у Кари авторитет, має набиратися особистої культури. Для ближчого знайомства з молодшими Кара, як правило, брав їх з собою у відрядження на периферію. Під час поїздки викликав їх на щиру розмову. Здебільшого він тільки запитував. Ставив дотепні та доцільні запитання, які торкалися сімейних обставин: батьків, рідних, друзів. На цей раз Кара «зглянувся» над Фелмері. Він тільки попросив його розповісти про справу Меннела.
— Мабуть, ви ще звечора грунтовно ознайомилися з матеріалами?
— Так, — відповів Фелмері і попросив дозволу палити. Кара кивнув головою і сам закурив. Мотор працював, як годинник, бетонна смуга виблискувала в променях ранкового сонця. — Віктор Меннел, — почав розповідати лейтенант, — народився в тисяча дев'ятсот тридцятому році в Мюнхені. Якщо не зраджує пам'ять, десятого квітня. За документами керував відділом акціонерного торговельного товариства «Ганза». Мешкав у Гамбурзі. За адресою… — тут він зазирнув у блокнот. — Так, так, Гамбург-1, Шіллерплатц, будинок
