Агент №13 - Андраш Беркеші

— Саме так, — ствердив лейтенант.

— Отже, на вашу думку, існує зв'язок між переговорами з інститутом та вбивством, — констатував Шалго.

— Мабуть, так, — задумливо відповів Фелмері. — Але може бути, що Меннела вбив хтось інший, ну, припустімо, за дорученням фірми-конкурента. Хоч, звичайно, це звучить надто романтично. Проте все одно — це злочин.

— Таким чином, ви вважаєте, що і мови не може бути про політичні мотиви вбивства? — спитав Шалго.

— Досі нічого не свідчить про те, що Меннела вбито з політичних мотивів, — рішуче відказав лейтенант.

— Фелмері мас рацію, — підтримав його Кара. — Звичайно, тільки в тому разі, якщо у твоїй кишені не затаївся якийсь неспростовний аргумент.

Попіл з сигари Шалго посипався на стіл. Він незграбно витер його долонею, глянув на полковника і сказав:

— Машину Меннела я теж оглянув.

— Коли? — спитав Кара.

— Одразу після того, як було знайдено труп. Усі кинулися до озера, а я пішов у гараж. — Старий сьорбнув вина ї витер рота. — Я не розуміюся в техніці, але як тільки відкрив капот, одразу зметикував, що «мерседес» Меннела не серійна машина. Двигун виготовлений на окреме замовлення. Оглянувши ретельніше все під капотом, я знайшов хитро вмонтовану мініатюрну, але потужну рацію.

— Ти що, жартуєш? — скрикнув полковник.

— На цей раз ні. З моїми пізнаннями в радіотехніці я лише зміг встановити, що рація живиться не від акумулятора.

— А від чого ж іще вона може живитися? — заперечив Фелмері.

— Не від акумулятора, — вперто повторив Шалго. — Можете мені повірити, синку.

— Це цікаво! — Кара вже радів, що приїхав сюди на прохання Шалго. Здається, Оскар правий, твердячи, що вбивство Меннела не звичайний злочин.

— Знайшов я і пістолет з шумовловлювачем, — додав старий. — Натисканням на один з клавішів рація приводиться в дію за десять секунд. Звідси виникає законне запитання: навіщо мирному західнонімецькому комерсантові такі знаряддя?

«Запитання резонне», — подумав лейтенант, з цікавістю чекаючи на те, що скаже полковник. Але Кара мовчав, замислено втупившись в одну точку на підлозі.

Фелмері вже кілька хвилин стежив за довгастим, худорлявим обличчям жінки Шалго, за її теплими карими очима. Йому здавалося неймовірним, що все те, про що розповідав полковник, трапилося саме з цією жінкою. Сиве волосся Лізи, її мила, відверта посмішка нагадували лейтенантові рідну бабусю, яка ще й досі ходить у костьол з молитовником. Було таке відчуття, ніби вона ось-ось відкриє рота і промовить улюблену фразу бабуні: «Синку, людей треба любити!» Як могла ця ніжна, мила жінка роками переносити важкі незгоди та ще й боротися пліч-о-пліч з партизанами?

Однак Ліза повела мову не про любов до ближнього, а про те, що в сусідів Табор дуже напружена атмосфера, всі чомусь знервовані, хоч це врешті-решт і зрозуміло: адже Віктор Меннел зупинився на квартирі саме в них.

— Не це зараз важливе, люба, — перебив Шалго. — Краще скажи щось про їхнього гостя.

— Про нього я знаю небагато, — відповіла жінка. — Відрекомендувався доктором Отто Губером. Йому десь за п'ятдесят п'ять років. На зріст такий, як Ерне, але, здається, більш плечистий. У чорному волоссі вже багато сивини. Справляє враження тихої, серйозної людини. Добре володіє угорською мовою.

— Він розмовляє по-угорськи? — підвів брови Шалго і глянув на полковника. — Не люблю німців, які добре говорять по-угорськи. — Згадавши про щось, він аж здригнувся.

Очі жінки посміхалися.

— Звичайно, не так добре, як я, — посміхнулась вона, — але чітко вимовляє слова і, наскільки я зрозуміла, намагається точно формулювати свої думки. Проте відчувається, що мислить по-німецьки. — Вона глянула на Шалго, обличчя якого сховалося за хмарою диму, і сердито сказала: — Знову забруднив брюки попелом! Ти неможливий тип, Шалго…

— Хай тебе зараз не турбують мої брюки, люба. Тут у нас важливіші справи.

— Для мене і це важливо. Гидко дивитися на тебе. Краще переодягнувся б.

Шалго лише махнув рукою:

— Добре, добре, потім переодягнуся!

— Лізо, скажіть, будь ласка, — запитав Кара, — Губер сам приїхав з Будапешта?

— Ні, з якимось молодим чоловіком. Мабуть, то був представник Торгової палати. Але він уже повернувся в Будапешт.

— А Таборі знав, що Губер приїде?

— Певно, знав.

— Мав знати, — ствердив і Фелмері. — В донесенні я читав, що Торгова палата повідомила про смерть Меннела фірму «Ганза». Якщо не помиляюсь, фірма відповіла, що направляє сюди свого представника.

— Безперечно, мусив знати, — сказав Шалго. — Але чому це тебе цікавить?

— Тільки тому, — відповів Кара, — що ми приймаємо гіпотезу, ніби Меннел хотів налагодити торговельні зв'язки з інститутом фармакології. Знахідка Шалго дала зовсім інший напрямок пошукам. Відтепер, мабуть, правильно буде говорити про те, що, крім переговорів, завданням Меннела було ще щось інше. А про це інше нам нічого невідомо.

— Нам ще багато чого невідомо, — зауважив Шалго. — З висновками не треба квапитися.

Погладжуючи кінчиками пальців лоб, Ліза дивилася то на свого чоловіка, то на полковника і раптом сказала:

— А якщо Віктор Меннел мав на увазі встановити зв’язок не з дослідним інститутом, а особисто з професором Таборі чи ще з ким-небудь?

— Саме про це думав і я, — підхопив Кара. — Якщо це так, то справа стає ще цікавішою.

«Дивно, — подумав Фелмері. — Вбили людину, а старий зі своїм приятелем сушать голови не над тим, хто вбивця і чому сталося вбивство, а з якою метою приїхав Меннел в Угорщину».

— Ви слухаєте, товаришу Фелмері? — перервав його думки полковник. — Чи мрієте про щось?

— Слухаю, уважно слухаю, — відповів Фелмері.

— То як же, на ваш погляд, наша справа?

— Кепсько! — Й він розгублено глянув на Лізу, ніби шукаючи в її теплому погляді підтримки. — На мою думку, — продовжив уже значно бадьоріше, — треба знайти вбивцю. Тоді