Агент №13 - Андраш Беркеші
— Гадаєте, що й мене можуть убити? — глузливо посміхнувся Губер.
Казимир поклав журнал на стіл і запалив сигарету.
— На мою думку, панове, вбити можна тільки живого, — відказав він. — А ми з вами живі, чи не так? Убивця теж живе. Адже тітка Ліза раз говорила: до того часу, доки вбивці серед нас, живі не можуть бути в безпеці. — Його очі забігали. — Так, так, панове, я подумав саме про це.
— Банальні фрази, — сказав Таборі. — Ліза тобі наговорила казна-що. Хіба в тебе немає свого розуму? — Професор кинув суворий погляд у бік молодого чоловіка, потім звернувся до німця: — Ви, певно, знайомі зі змістом переговорів, які проводив Меннел? Гадаю, він довів до вашого відома зміст угоди?
— Так, у загальних рисах, — ствердив Губер. — Але перга ніж підписати контракт, я мушу ретельно ознайомитися з документами та нотатками покійного.
— Будь ласка, — сказав Таборі. — Сьогодні міліція повернула документи Меннела і дозволила вивезти труп.
У кімнаті на якийсь час запала тиша.
«Ніби вшановуємо пам'ять Меннела, — промайнуло в Казимира. — Якби не я тут, між ними, вони б, може, постояли струнко хвилину-другу».
Десь загавкав собака. За поворотом пролунав сигнал автомашини. Казимир виглянув у сад. В тіні бузкового куща стояла мати і про щось гаряче сперечалася з тіткою Лізою. Казимир заплющив очі, прислухаючись до грубуватого голосу дяді. Іронічно скривив губи. Ось воно що! Зрозуміло. Старий піймав «горобця», перед яким можна виступити: шановні леді і джентльмени, прослухайте лекцію пана професора про резистентність збудників заразних хвороб. Відкриття віку! Сенсація на весь світ! Просимо ласкаво, леді та джентльмени. Тут можна почути про подвійну спіраль…
Для самозаспокоєння почав лічити про себе. Потім розсердився, і його пройняв сором. Що з ним сталося, чому він так нервує? Навіщо задирається з дядьком? Чого не хоче зрозуміти, що Мате Таборі старіє і ще до виходу на пенсію прагне домогтися успіху? Хоч би невеликого, щоб за кордоном узяли до відома: Таборі — знавець своєї справи, вчений, європеєць, йому властиві угорська гостинність і гуманність.
— Мушу визнати, шановний професоре, — долинули до нього слова Губера, — я, їй-богу, не дуже тямлю в біології. Знаю, що в генетиці за останні роки зроблено епохальні відкриття. Я не доктор медицини, тільки звичайний інженер-механік і доктор права. Сам я цілком випадково став службовцем фірми «Ганза». Справа в тому, що таким торговельним фірмам більше потрібні юристи, аніж лікарі. Цим самим, звичайно, я не хочу недооцінювати вчених. Навпаки, дуже шаную науковців, а часом мене навіть вражають їхні відкриття.
Вони посміялися, потім Губер повів далі:
— Перш ніж розпочати переговори, я хотів би розпорядитися щодо вивезення останків мого колеги Меннела.
Казимир розплющив очі.
— Хіба він не тут буде похований? — запитав.
— Де це — тут? — суворо глянув на небожа Таборі.
— Тут, у Балатонемеді, — відповів Казимир і перевів погляд з професора на німця. — Меннелу вже байдуже, де вкушати покій. А фірма заощадить купу грошей. У нас дешево продаються місця на кладовищі. Церемонія похоронів теж коштує дрібниці. А який чудовий ландшафт на тому кладовищі! Мабуть, єдиний у країні…
— Казимир! — Голос професора пролунав суворо, мов постріл.
— Хіба я неправду кажу, дядьку? — здивувався інженер. — Ти сам прекрасно знаєш, що це так. Адже торік сам просив, щоб тебе після смерті поховали тут…
— Недоречний жарт, — сердито обірвав його Таборі. — Прошу припинити це дешеве глузування. Твої поради нікому не потрібні.
Казимир, немов слухняна дитина, тільки знизав плечима.
— Як знаєш, дядьку, — промовив він. — Я дійсно хотів тільки добра. — І глянув на Губера. — Сподіваюся, я вас не образив?
— Ні, не образили, — відповів Губер. — Якщо подумати тверезо, ви маєте рацію. Віктору дійсно байдуже, де його поховають. Але він має рідних. Батька, матір, братів. Батьки наполягають на вивезенні його тіла. Адже ви знаєте, що значить для батьків син…
— Не знаю, — кинув з байдужим виглядом Казимир. — Я не знав своїх батьків. Мені було лийте чотири місяці, коли мене підкинули в одну підворітню. — По його обличчю майнула гірка посмішка. — Але, може, якби я вмер, вони були б більш прив'язані до мене.
— Хіба ваші батьки живуть?
— Не знаю. Мені це невідомо. Цього не знає навіть моя названа мати, яка мене виплекала.
— Вибачте, — сказав німець. — Я не хотів завдати вам болю.
Казимир махнув рукою і відвернувся. Саме в цю мить увійшли з тераси жінки. Він підійшов до своєї названої матері, запитав, як вона себе почуває, і всміхнувся до Губера.
— Бачите, пане доктор, чому ви мені не завдали болю. Тому, що в мене така мати. Вона ще краща за рідну. — І він поцілував її в лоб. — Ти ще не знайома з нашим гостем?.
Німець підійшов ближче, злегка схилив голову і відрекомендувався.
Казимир відчув, ніби мати на якусь мить знесилено опустила руки, ноги її підкосилися. Він міцно притис її до себе.
— Тобі погано? Господи, що з тобою?
— Душно, — ледве чутно прошепотіла жінка.
Ліза побігла за водою, на бігу крикнувши професорові, щоб не стовбичив, як роззява, а викликав по телефону лікаря. Проте Бланка сказала, що не треба лікаря. Мов, зараз їй буде краще. Просто надто довго була на сонці.
Ліза обережно дала їй ковтнути води, обтерла лоб і скроні. Таборі стурбовано стежив за ними і стояв розгублений, не знаючи, що робити.
— Мені б прилягти, — пошепки промовила жінка і зробила спробу встати сама.
Казимир підняв її, мов пір'їну, і виніс на руках з кімнати. Ліза, звичайно, теж пішла слідом за ними.
— Така вперта, — схвильовано пояснив Таборі. — До неможливості впертий в неї характер. Треба ж запросити лікаря, але вона їх терпіти не може.
— Часто хворіє? — поцікавився німець.
— За останні дні їй кілька разів ставало погано, — відповів
