Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна

— Хто скаже, що я хлопчисько, нехай кине в мене камінь, — радісно процитувала я класиків.

Жорик, обкладений газетами, сидів перед вікном. З виглядом людини, стомленої мирською метушнею, він спостерігав за перехожими. Зрідка мій благовірний переглядав газетні замітки про себе, скрушно похитував головою, бурмотів улещено: «Придумають же, журналюги» — і знову звертав оспівану мудрість свого погляду на вікно. Річ у тім, що не далі, як учора Георгія оголосили найяскравішим персонажем літа, що вже минало. Зо дві гучні справи, розкриті нашою агенцією, зробили Жорика міською знаменитістю. Він ще не цілком освоївся з новою роллю, тож трішки перегравав. Заявив, що всі дрібні та несерйозні справи відтепер передаються в моє розпорядження та з виглядом метра стежив за всім, що відбувалося, звідкілясь дуже звисока. Я знала, що це в нього тимчасове, тому не ображалася.

Зрештою, Жорикові справді було чим пишатися. Кримінальний світ міста буквально здригнувся під натиском детектива Собаневського. Жорик безстрашно кидався в лігвище до ворога, брав участь у страшних бійках, навіть був поранений… Гад! Ніколи не пробачу йому, що про всі ці пригоди дізнавалася вже після їхнього благополучного завершення. Заприсяглася собі, що заради помсти Жорикові обов’язково вплутаюся в першу-ліпшу колотнечу зі стріляниною, та кидалася на всі можливі замовлення. На жаль, нічого, пов’язаного з небезпеками, поки що не траплялось.

— Катерино, якщо ти хочеш отримувати нормальні замовлення, то поводься відповідно, — схоже, Жорик уявив себе паном Макаренко. — Навіщо ми змінили помешкання? Навіщо оселилися на першому поверсі? Щоб перетворити своє житло на офіс. Аби клієнти приходили до нас. Розумієш? — він говорив майже по складах, вважаючи, що зміст сказаного так швидше дійде до мене. — Не ми до них, а навпаки… Справа цієї твоєї пані, напевне, копійки в базарний день не варта… До речі, — він раптом заговорив зовсім іншим тоном і значно пожвавішав, — чи не поснідати нам?

— Ми ж уже снідали! — обурилась я. Манія величі зробила Георгія жахливо ненажерливим.

— Невже? Вибач, я не помітив. Отож, — він не відводив очей від вікна. — Хочеш, я заздалегідь розповім тобі, що там за справа? Якщо йдеться про театр, виходить, розслідування неминуче ввіпреться в страшний клубок людських пристрастей, — розповідаючи, Жорик вочевидь захопився. Моя хвороблива уява давно вже заразила його фантазії, і тепер Жорик теж іноді справляв враження не цілком нормальної людини. — Хтось не отримав бажаної ролі й тепер згоряє від бажання помститися режисеру! Актори б’ються через гроші, а акторки — через акторів… Декоратори й робітники сцени тихо ненавидять один одного та уряд, який змушує торговців підвищувати ціни на спиртне. По стінах каламутними зеленавими патьоками спливають заздрощі. Як правило, головна дійова особа таких справ — дружина режисера. Вона теж акторка. Найчастіше бідолашна виявляється жертвою. Ні, звичайно, їй дістаються найвищі вихваляння, головні ролі, можливості давати інтерв’ю… Ну, як тут не провчити гадюку… Або ні. Жертвою виявиться режисерова коханка, а злочинницею — звичайно ж, його дружина…

— Любий, — я швидко поклацала пальцями перед натхненним Жориковим обличчям, — це все, звичайно, добре. Але є одне малесеньке нестикування… Наш режисер — жінка.

— Справді? Ну, звісно, — Жорик спустився з небес на землю і негайно почав обурюватися, — навіть режисера собі нормального знайти не можуть!

Періодично Георгій набував щирої впевненості, що приналежність до жіночої статі є для будь-якої особи серйозним недоліком.

— Я все-таки піду чого-небудь пожую, — примирливим тоном докинув він, коли наобурювався досхочу.

Я багатозначно постукала кулаком по чолу й подалась готуватися до виходу. Відвідування театру вимагає ретельних приготувань. У глибині душі я вже вирішила будь-що-будь довести справу режисерки до кінця. На зло Георгію. Не хоче злазити зі своєї «високості»? Ну і нехай. Не дозволю цій прикрій деталі псувати репутацію нашої агенції. «Order» береться за будь-які справи й завжди перемагає. Навіть добре, що справу режисерки Георгій вважав дрібною. Я нітрохи не сумнівалася, що насправді все це виявиться вартим уваги. І буде моєю першою самостійною справою.

— Слухай-но, — Жорикові було нудно харчуватися на самоті, тому він ходив за мною слідом, розкидаючи по квартирі крихти від бутерброда, який саме поглинав, — я ось тут подумав — нам, певне, час уже розмножуватися… У тому сенсі, що розширюватися…

— Це ти про що? — підозріливо примружилась до свого відображення в дзеркалі. — Мені ось навіть нафарбуватися ніколи, а ти…

— От, я ж саме про це! — зрадів з нашого взаєморозуміння Жорик. — Нам потрібно взяти собі справжню секретарку… Тоді вивільниться безліч часу. Не потрібно буде чатувати біля цього дурнуватого телефону…

— По-перше, ти ніколи не ризикнеш залишати квартиру на сторонню людину, — нагадала я Жорикові про його власну потайливість, — по-друге, їй потрібно буде платити…

— Так, — тяжко зітхнув Георгій, — я про це якось не подумав.

Знову задзвонив телефон.

— Детективна агенція «Order»! — Жорик схопив слухавку, цілком автоматично повторюючи моє щебетання, потім опам’ятався. — Тьфу! Тобто, детектив Собаневський слухає.

— Георгію, здрастуй, — телефонувала моя ненька, причому, очевидячки, в глибоко напруженому стані, — якщо там поблизу спостерігається моя дочка й ти від факту її наявності ще не на межі нервового зриву, то передай їй слухавку, будь ласка.

— Так, мамусю, — якомога спокійніше відгукнулась я.

«Ну, чому мене оточують самі божевільні? В одного — зоряна хвороба, в іншої — хронічна істерика!» — поскаржилась я подумки самій собі.

— Значить, так, — матуся карбувала слова, що свідчило про крайню стадію нервової напруги, — ти повинна на неї бодай якось вплинути! Нас, батьків, за ніщо тримає, вчителям грубіянить. Допомагати відмовляється. Слухає якусь моторошну музику і вважає, що має власні справи. Мовляв, не чіпайте мене, я зайнята!

— Мамусю, можна я вплину на неї завтра? Сьогодні мені вже ніколи.

Ішлося про мою молодшу сестру. Сестриця Настуся останнім часом якось не могла порозумітися з ненькою. Чи то ненька не могла порозумітися з Настусею — розбиратися у всіх нюансах їхніх взаємин мені теж було ніколи.

— Ні! До завтра я не доживу! — ненька виговорилася, тому поступово починала заспокоюватись. — Я всіх розумію. У дівчинки перехідний вік. Я чесно терпіла. Але повинна ж бути межа.