Буря на озері - Ростислав Феодосійович Самбук
— З міліції я, — одповів Шугалій.
Обличчя в господаря здивовано витяглося.
— То, може, зайдете? — розчинив він хвіртку. — Оце гість! Міліція з області за марницею не поїде…
— А-а… — явно применшив свою місію Шугалій. — Всяке буває. Оце втопився у вас один на тому тижні…
Господар хитро скосував на Шугалія: мовляв, дури інших, а ми не ликом шиті — хіба в нас у районі своєї міліції нема, щоб зайнятися потопельником?
— Озеро в нас сурйозне, — мовив значимо, — а влітку курортники наїжджають. Туристи патлаті, вогнища палять, горілки налижуться й у воду… У нас потопельники — не диво.
Спростувавши таким чином версію Шугалія, він утупився в капітана пронизливо — якої, мовляв, тепер заспіваєш? — але той визнав за краще не переконувати господаря в неслушності його сумнівів.
— Ветлікар у вас утопився, може, чули? — запитав.
Нечипір Спиридонович пожвавішав.
— Знав його, добрий був лікар, прошу вас. Коли корова в мене захворіла…
Хвороба корови була, певно, подією в дядьковому житті, і він зібрався розповісти про неї докладно, проте це не влаштовувало капітана, і він перебив:
— Дивно! Ось ви кажете, що в бурю з озером не жартують… А ветлікар це добре знав, в Озерську народився…
— Ми й самі дивуємось. Буває, налетить вітер зненацька, може, й у нього було таке циганське щастя.
— Або човен поганенький.
— Не кажіть. Подейкують тепер про цей випадок багато, то чув, що робив човен лікареві Балега, а Балегині човни найкращі в Озерську. Я теж хотів йому замовити, однак дорого бере, шляк би його трафив, довелося самому. Бачили, який красень, Балегиному не поступиться.
— Певно, не поступиться, — потішив його самолюбство Шугалій. — Отже, завтра…
Він пішов, відчуваючи, що Нечипір Спиридонович проводжає його довгим поглядом, либонь, шкодує, що загнув по карбованцю за годину, старий горобець, на метр під землею бачить, а тут не відрізнив капітана міліції від звичайного курортника…
Ця думка розвеселила Шугалія, він озирнувся: Ничипір Спиридонович справді стояв біля хвіртки й дивився йому вслід. Махнув на прощання рукою й повернувся до завулка.
Шугалій проминув готель і вийшов на центральну вулицю містечка. Офіційно Озерськ називався містом, однак був швидше містечком — одноповерховий, весь у садочках, з міським парком, як називали тут сквер з кількома лавками. Лише на центральній площі триповерховий універмаг з гастрономом внизу та кілька двоповерхових будинків поблизу на чепурних заасфальтованих вулицях: райком партії, райвиконком, різні районні установи й організації, в тому числі й райвідділ держбезпеки, де на шістнадцяту годину в Шугалія було призначено зустріч її лейтенантом Малиновським.
За вказівкою керівництва лейтенант мав узяти в райвідділі міліції матеріали попереднього слідства в справі загибелі ветлікаря Андрія Михайловича Завгороднього. Згідно її офіційною версією, яку висунув слідчий міліції, Завгородній загинув минулої неділі внаслідок нещасного випадку під час риболовлі.
Вранці стояла тиха погода, ніщо не віщувало бурю, і ветлікар подався на озеро. Певно, він так захопився риболовлею, що не помітив зміни погоди або сподівався, що буря буде короткочасна. Але сильний вітер підняв полику хвилю, човен розгойдало, Завгородній, вибираючи снасті, чи з якоїсь іншої причини, посковзнувся, вдарився головою об сидіння чи борт, знепритомнів. Човен, втративши управління, перевернувся, й ветлікар загинув.
Чудова версія, підкріплена медичною експертизою. На потилиці Завгороднього справді виявлено рану від удару, але не смертельного. Ветлікар був ще живий, коли опинився за бортом, — в легені попала вода, отже, дихав, можливо, намагався випливти, однак сили залишили його.
Що й казати, переконлива версія, і ніхто не спростовував її. Проте через кілька днів після похорону син ветлікаря, аспірант Львівського університету Олекса Завгородній, перебираючи батькові папери, знайшов чернетку листа. Точніше, не лист, а тільки його початок, усього кілька слів на чистому клаптику паперу:
«17 серпня 1974 р. До обласного управління державної безпеки. Сповіщаю, що я став предметом» — останні три слова закреслено, й замість них: «до мого дому завітав…» Знову закреслено, і з нового рядка:
«Я мав вельми неприємну розмову, яка, вважаю, мусить зацікавити компетентні органи. Під час війни…»
На цьому лист обривався. Видно, щось чи завадило Завгородньому дописати його, чи просто був надто знервований, щоб зібратися з думками, але засунув його під папери в середню шухляду письмового столу. А наступного дня, у неділю, 18 серпня, загинув на озері.
Цей лист і спричинився до поїздки в Озерськ оперативного працівника обласного управління держбезпеки капітана Миколи Костянтиновича Шугалія.
До шістнадцятої години було ще досить часу, і Шугалій вирішив завітати в бібліотеку. Відчував, що в Озерську доведеться затриматися, а заснути без гарної книжки не міг: мусив почитати перед сном хоча б чверть години. Мав надію, що районна бібліотека передплачує «Роман-газету», чув, що в останньому номері вміщено твір про складну долю офіцера, який через багато років зустрівся я німкенею — колись вони кохалися, але життя розкидало їх…
Бібліотека містилася на другому поверсі старого будинку, в ній було порожньо, двоє чи троє підлітків сиділи в читальному залі, в бібліотекарка стояла біля вікна й спостерігала за чимось надзвичайно цікавим, бо не обернулася на рип дверей. Лише коли Шугалій тихенько кахикнув, невдоволено повела оком, але все ж одразу не одірвалася від вікна. Нарешті зітхнула й повернулася до капітана — зиркнула пронизливо й вивчаюче, мабуть, знала всіх своїх читачів, можливо, навіть усіх мешканців містечка; відвідини незнайомця чи то зацікавили, чи то стурбували її, але пригасила блиск очей, нічого не запитавши, підійшла до бар'єра — стояла й дивилася мовчки, і безбарвні вії її ледь-ледь тремтіли.
Вона не справила враження на Шугалія. Тонка, з видовженим обличчям і тонкими блідими губами — либонь, вони ніколи не розтягувалися в доброзичливій усмішці, — бібліотекарка дивилася суворо, немов стояла на сторожі всього цього книжкового скарбу й готова була своєю вузькою спиною захистити його від непроханих гостей.
Шугалій трохи знітився під її недружелюбним поглядом. Переступив з ноги на ногу, зовсім, як школяр,
