Буря на озері - Ростислав Феодосійович Самбук
Малиновський уже теж скупався й викручував свої довгі труси, а Нечипір лежав на сонці, не рухаючись.
— Зніміть мотор з човна, Нечипоре Спиридоновичу, — наказав Шугалій.
— Для чого? — невдоволено поворушився.
— Я ж казав: провадитимемо експеримент.
— З мотором?
— З човном.
— Човна не трож! Не дам, він іще мені потрібний.
— Нічого не станеться з вашим човном, шановний. Ви б змогли його перевернути догори дном?
— Для чого?
— Просто так, заради спортивного інтересу.
— Ні.
— А заради цього інтересу? — недвозначно поворушив вказівним і великим пальцями Малиновський.
— Якщо заплатять, чом би й ні?
— Я попрошу вас, якщо, звичайно, не заперечуєте. — втрутився Шугалій.
Нечипір Спиридонович засопів і поліз до човна.
— Тримай… — перекинув через борт важкого мотора Малиновському. Виніс на берег бак з пальним, витягнув весла з кочетів, склав акуратно на березі. Став, підтягнувши труси вище пупа, — і все ж вони мало не сягали колін, солідні труси районного промкомбінату.
— Давайте, — махнув рукою, — ставте свій скримент…
Шугалій відтягнув човна трохи від берега, де вода сягала йому по груди. Навалився на борт, але човен навіть не зачерпнув води. Кілька разів повторював свій маневр, але безрезультатно. Покликав Малиновського, проте і вдвох не змогли перевернути човна.
— Підтягніть до берега, — нарешті визнав за можливе втрутитись Нечипір Спиридонович. — На глибині і втрьох не впоратися.
Вони підтягнули човна до берега, і Шугалій, напружившись, нарешті перевернув його. Віддихався й з трудом відштовхнув на глибоку воду.
— Можете перевертати. — Підштовхнув до берега.
— І оце називається — скримент… — розчаровано протягнув Нечипір Спиридонович. — У мене б попитали, я б вам і так пояснив.
Удвох з Малиновським вони почали вичерпувати з човна воду, а капітан ходив по коліна в прозорій воді, радіючи і її чистоті, й сонячному теплу, й запаху свіжоскошеної трави на острові. Мабуть, тут росла зубрівка, бо пахло пряно й солодко, і цей запах настроював його на ліричний лад.
Малиновський вичерпав усю воду в носовому відсіці, сів на борт і закурив.
Нечипір Спиридонович кинув черпак на дно і пішов у глиб острова.
— Не затримуйся, за зайву годину не платитимемо! — кинув йому вслід Малиновський, але старий навіть не озирнувся. Він повернувся скоро, видно, погроза Малиновського все ж подіяла, — тримав у руці закіптюжений, але зовсім цілий котелок.
— Засмічують острів… — мовив осудливо, та не міг приховати задоволення від знахідки. — Вештаються тут усякі!
— Два тижні стояли, — сказав Малиновський.
— Дванадцять днів, — уточнив Нечипір. — У вівторок знялися.
— Хто? — поцікавився Шугалій.
— Двоє зі Львова. На острові намети ставити не можна, а ці мали дозвіл з лісництва.
— Жили на острові в наметі?
— Гарний намет, — схвально мовив Нечипір Спиридонович. — Німецький. Оранжевий з блакитним. Спальня на «молнії», ніякий комар не залетить.
— Ви знаєте їх?
— Гачки в них гарні, не магазинні, самі роблять чи дістають десь. На «Москвичі» приїхали, машину в Вільховому залишили, а жили тут.
— Машину, кажете, у Вільховому… — роздумливо мовив Шугалій. — І поїхали у вівторок?
— Я тут у вівторок рибалив: сам бачив, як знімалися. Хлопці рибу ловити вміють, центнер лящів нав'ялили. Особливо Володька.
— Володька? І знаєте — звідки?
— Володька Маковій з автобусного заводу. Другий, здається, з телевізійного. Чи з лампового. Віктор — рудий такий.
— Рудий, це точно, — підтвердив Малиновський. — Я бачив, ми тут неподалік рибалили.
Шугалій трохи подумав і, дочекавшись, поки Нечипір Спиридонович відійшов до човна, мовив Малиновському:
— Автобус на Львів є десь близько десятої. Поїдете ним і завтра, в крайньому разі післязавтра, привезете сюди цих туристів. Володьку й Віктора — так, здається? Зрештою хоча б одного з них. Зараз повернемось, і я погоджу це питання з керівництвом.
Увечері Шугалій зв'язався з начальником районного відділу міліції й попросив, щоб його працівники підготували довідку: хто із озерських мешканців жив колись у Любені й коли переїхав до Озерська. Подзвонив до обласного управління держбезпеки й попросив терміново переслати матеріали про бандерівську акцію в Любені наприкінці сорок четвертого року. Повернувшись до готелю, повечеряв придбаною ще вранці пляшкою кефіру та булочкою — кефір був теплий і несмачний. Шугалій не допив його, відставив пляшку й заходився стелити ліжко, коли хтось обережно постукав у двері.
— Увійдіть, — дозволив капітан і застиг з покривалом у руках — найменше сподівався побачити зараз Чепака.
Чепак стояв у прочинених дверях, тримав у руках пожмакану бавовняну кепку, ніяково м'яв її й посміхався сором'язливо. Шугалій отак з покривалом і підійшов до нього.
— Заходьте ж, будь ласка, — підсунув стільця. — Не чекав. Чесно скажу, кого-кого, а вас не чекав.
Чепак сів і одразу заспокоївся. Поклав на коліна кепку й запитувально подивився на Шугалія, який і далі стояв навпроти нього. «Зараз він запросить мене сідати», — майнула в капітана думка — кинув покривало на ліжко й сів верхи на стілець, спершись підборіддям на спинку.
— І даремно не чекали, — почав Чепак без усякої підготовки. — Ви що ж думаєте, збиратимете на мене матеріали, а Чепак сидітиме, склавши руки? А дзуськи, не на того напали!
— Які матеріали? — удав нерозуміння Шугалій, однак Чепак не дозволив йому погратися в кота й мишку.
— Наче я не знаю, про що розпитував Малиновський у сусідів? Ви б підказали лейтенантові — грубо працює…
— А для чого нам критися? — заперечив Шугалій. — Поки що факти проти вас: боюсь, що
