Небезпека рецидиву - Кріс Тведт

давно, кілька тижнів тому. Спершу розповіла мені свою історію, потім ми ще півгодини сиділи й чекали, доки я зможу відвести її на допит. Я спробував відмотати в пам'яті той день, згадати про що ми говорили, але, мабуть, я був занадто збуджений її свідченнями. Думки тоді закрутилися на найвищих обертах, бо ж випала несподівана для мене можливість виграти справу, і я не надто уважно прислухався до її слів. Та й балакали ми опісля мало. Їй принесли каву. Здається, я запитав її, звідки вона приїхала і скільки часу вже тут проживає, але відповідей не пам'ятав, окрім того, що родом вона з якогось маленького містечка на сході Норвегії. Її діалект звучав у моїх вухах, як щирий естланнський, без характерних для інших діалектів домішок, тож вона могла бути, звідки завгодно.

Пригадую її зовнішній вигляд. Не молода, не стара. Зріла жінка. Дуже приваблива. Повнотіла, але не огрядна. Просто її було багато: груди, стегна, трохи занадто м'язисті литки, але довгі ноги це компенсували. Світле волосся. Обличчя без косметики, не вродливе, зате милі, повні, чутливі вуста. Її обличчю бракувало міміки, було ніби закрите від світу, не жило; важко було відчитати, що відбувається у її душі. Вона жодного разу не всміхнулася.

Уміла бути переконливою, це я добре запам'ятав. І в моєму кабінеті, і в суді. Ділова, послідовна й упевнена.

Ще я пригадав її руки. Лише руки порушували цілісне враження спокою і самовладання. Вони перебували в постійному русі. Жінка м'яла долоні, потирала побічниці стільця, обсмикувала штани. І нігті мала короткі, обрізані попід саму шкіру.

Я зітхнув і переписав на маленький жовтий аркушик її адресу. Я нічого про неї не знав, і уявлення не мав, звідки мені починати. За браком інших ідей, я сів до авта і поїхав у той спальний район, де вона мешкала.

Ми приїхали додому з Італії чотири дні тому, тоді ж і осінь прийшла, ніби чекала нашого повернення. З літака сходили в теплих променях надвечірнього сонця, а вранці прокинулися під завивання осіннього шторму, який обривав листя і гнув ледь не до землі дерева в моєму садку. Відтоді вітри й дощі вже не вщухали.

У темряві важко було роздивитися назви вулиць, я трохи поблукав, перш ніж знайшов потрібну. Я повільно котив авто. Ніде ні душі. По обидва боки вулиці тяглися стандартні будиночки, побудовані наприкінці сімдесятих років минулого століття — маленькі коробочки з пласкими дахами, обшиті зовні коричневими дерев'яними панелями. Праворуч у мокрих декоративних кущах квітників світилися садові ліхтарики. Будинки ліворуч виходили на дорогу вікнами віталень, у кожному вікні мерехтіло блакитне сяйво від телеекранів. Окрім вікна Ніни Гаґен. Вона мешкала в будиночку в самому кінці житлової забудови.

Я зупинився біля тротуару. У будинку темно й тихо. Ані вуличних ліхтарів, ані лампадок. Нічого. Ніни вдома не було. Вікна заслонені гардинами. Чомусь мені здалося, що в будинку ніхто не живе, що з нього виселилися. Я вимкнув двигун, перейшов вулицю до заїзду на її подвір'я, відхилив покришку поштової скриньки. Під покришкою на клаптику паперу виднівся майже стертий напис «Гаґен». Ні пошти, ні газет, ні реклами. Я підійшов до вхідних дверей. Розгледіти щось у пітьмі важко, але прізвища на дверях начеб не було.

Я повернувся до авта, посидів якийсь час у темряві, поміркував. Її немає вдома, але це ще нічого не означало. Однаково не мало сенсу розмовляти з нею, навіть якби й була вдома. Що я їй сказав би? Я міг подзвонити в двері, а коли вона відчинила б, сказати, мовляв, мені здається, що вона збрехала в суді, та я згадав її спокійні сіро-блакитні очі, виважений тон і зрозумів безсенсовність такої спроби. Відчув себе якось не на місці, завів авто і поїхав геть. Я мусив роздобути щось вагоме, конкретне, тільки не знав, що саме, і як його роздобути. Я ж не слідчий, не мав ні відповідної компетенції, ані ресурсів.

— Це без сенсу, — сказав я. — Я уявлення не маю, що треба робити чи як треба робити. Усе це якась дурня…

Карі уважно мене слухала.

— Гм, розумію…

— Ліпше забути і крапка.

— Можна й забути. Але…

— Що — але?

Барі зам'ялася, не відразу відповіла.

— Річ у тому… якщо Альвін убивця, якщо він убив Майю, то таке вбивство називається… вбивством на сексуальному ґрунті, так?

— Так, це вбивство на сексуальному ґрунті.

— Така особа… я не зовсім певна… Зрештою, нічого про це не знаю, просто гадаю, що така особа неодмінно уб'є знову. Якщо зуміє. Він може відчувати тягу. Потребу, — Карі аж затремтіла.

Її слова запали мені в голову.

— Так, твоя правда. Він знову уб'є.

Барі не мала до мене жалю.

— То чи вихід — просто все забути, як кажеш, Мікаелю?

Карі мала рацію, і я від цього дратувався ще більше.

— То що я, на твою думку, повинен зробити?

— Знайди собі помічника. Поговори з кимсь у поліції, напевно, ж когось там добре знаєш. Поговори віч-на-віч. З отим… як ти його називаєш? Сонцесяйним? Поговори з ним!

— Та ти не знаєш, про що кажеш! Сонцесяйний ненавидить мене!

Карі стенула плечима.

— Не думаю. Навпаки, мені здається, він тебе любить. Просто ви, певною мірою, стоїте по різні боки барикад, і це його сердить. Але ж ти також іноді мене сердиш… Це ще нічого