По багряному сліду - Артур Конан Дойль
— Мені здається, сер, Грегсон має рацію, — підтримав Лестрейд. — Ми обидва пробували, і в обох не вийшло. За цей час, що я сиджу в цій кімнаті, ви не раз говорили, начебто маєте всі потрібні докази. Певно, ви далі не будете ховатися з ними?
— Найменше зволікання з арештом убивці, — зауважив я, — дасть йому можливість вчинити ще якийсь злочин.
Притиснутий отак всіма нами, Холмс завагався. Він продовжував ходити взад і вперед по кімнаті з опущеною головою і насупленими бровами, як завжди, коли глибоко замислювався.
— Більше убивств не буде, — промовив він нарешті, раптово спинившись і дивлячись прямо на нас. — Цю думку можете зовсім викинути з голови. Ви спитали, чи знаю я ім'я вбивці. Так, знаю. Та самого цього знання недосить, важливіше — зуміти схопити його. Це я сподіваюся зробити зовсім скоро і гадаю, що своїми силами. Але завдання це не з простих, бо ми маємо справу з хитрою і одчайдушною людиною, у якої є не менш спритний спільник — у чому я мав нагоду переконатись. Поки вбивця не знає, що ми натрапили на його слід, є деякі шанси схопити його; але, якщо у нього з'явиться найменша підозра, він змінить ім'я і в одну мить загубиться серед чотирьох мільйонів жителів міста. Не бажаючи вас образити, мушу однак сказати, що, на мою думку, такі люди не по зубах для поліції. Ось чому я не просив вашої допомоги. Якщо мене спіткає невдача, я візьму на себе всю вину. До цього я готовий. А тепер обіцяю вам, що звернусь до вас, як тільки це не загрожуватиме моїм власним планам.
На обличчях Грегсона і Лестрейда можна було помітити, що їм не зовсім сподобались і ці запевнення і нехтування поліцією. Грегсон почервонів по самі вуха, а маленькі очі Лестрейда заблищали від цікавості і образи. Та ще ніхто з них не встиг промовити й слова, як почувся легенький стук у двері, і делегат від вуличних хлопчаків юний Віггінс став перед нами своєю власною непривабливою персоною.
— З вашого дозволу, сер, — сказав він, пригладжуючи розпатланого чуба, — кеб чекає внизу.
— Молодець, — сказав Холмс ласкаво. — Чому б вам не завести таких у Скотленд-Ярді? — звернувся він до гостей, виймаючи пару стальних наручників із шухляди в столі. — Гляньте, як добре працює пружина. Вони замикаються в одну мить.
— І стара модель досить добра, — зауважив Лестрейд, — аби тільки було на кого їх надівати.
— Чудово, чудово, — усміхнувся Холмс. — Візник допоможе мені перенести чемодани. Покличте його, Віггінс.
Я був здивований, що мій приятель говорив так, наче справді мав намір кудись їхати. Адже він мені нічого про це не говорив. Він витяг невеликий чемодан і почав його перев'язувати. Поки він порався коло чемодана, в кімнату ввійшов візник.
— Допоможіть мені затягти тут, кебмен, — сказав Холмс; пораючись коло чемодана і не підводячи голови.
Той підійшов, насупившись, і неохоче простяг руки, щоб допомогти. В цю мить різко клацнув метал, і Шерлок Холмс рвучко випростався.
— Джентльмени! — вигукнув він, виблискуючи очима. — Дозвольте представити вам містера Джефферсона Гоупа, вбивцю Еноха Дреббера і Джозефа Стенгерсона.
Все це сталося так блискавично, що я не встиг збагнути, в чому річ. У мене лишився яскравий спогад про цю хвилину, про торжествуючий вигляд Холмса і дзвінкий звук його голосу, про приголомшений і дикий вираз на обличчі візника, коли він люто поглядав на блискучі наручники, що ніби якимось чудом з'явилися в нього на руках. На якусь мить ми всі закам'яніли. Аж ось наш полонений з несамовитим ричанням вирвався з цупких обіймів Холмса і кинувся у вікно. Посипалося скло, рама вилетіла, але раніше ніж він встиг вискочити, Грегсон, Лестрейд і Холмс накинулись на нього, мов хорти, його втягли назад до кімнати, і почалась жахлива колотнеча. Він був такий дужий і розлютований, що раз по раз відкидав нас усіх чотирьох. Бився він одчайдушно, ніби в нападі епілепсії, його обличчя і руки були страшно порізані осколками скла, але втрата крові не зменшила його опору. Лише тоді, коли Лестрейдові вдалося схопити його за галстук і здавити горло, він зрозумів, що боротьба марна. Та й тоді ми не відчували повної безпеки, аж поки не зв'язали йому ще й ноги. Нарешті ми, вкрай стомлені, задихані, звелися на ноги.
— Тут його кеб, — сказав Шерлок Холмс. — На ньому відвеземо вбивцю до Скотленд-Ярду. А тепер, джентльмени, — продовжував він з приємною усмішкою, — ми дійшли до кінця нашої маленької таємниці. Можете запитувати мене про що тільки хочете, я запевняю вас, що не відмовлюсь відповісти.
Кінець першої частини.
ЧАСТИНА ДРУГА
Країна святих
Розділ І
НА ВЕЛИКІЙ СОЛОНІЙ РІВНИНІ
В центральній частині великого північноамериканського континенту лежить суха непривітна пустеля, яка довгий час була бар'єром для просування цивілізації. Від Сієрра-Невади до Небраски і від ріки Ієллоустон на півночі до Колорадо на півдні розкинувся безлюдний і мовчазний край. Природа не скрізь однакова в цьому сумному краї. Тут є величні гори в снігових шапках і темні понурі долини, є бистрі ріки, що ринуть скелястими каньйонами, і безкраї рівнини, які взимку білі від снігу, а влітку сірі від солончаків. Мертва і негостинна ця убога земля.
Людських осель немає в цьому краї. Часом перейде тут ватага індійців з племені Поні або Чорноногих, шукаючи нового місця для полювання. Але навіть найвідважніші з хоробрих поспішають якнайшвидше вирватися з тих страшних рівнин і знову опинитися в своїх рідних преріях. Койот крадеться чагарником, канюк важко змахує крилами в повітрі, незграбний грізлі суне через темні яри, живлячись усім, що тільки можна знайти поміж скелями. Оце й усі мешканці пустелі.
В цілому світі немає похмурішого краєвиду, ніж той, що відкривається з північного схилу Сієрра-Бланки. Скільки бачить око, простягається велика рівнина, вкрита латками солончаків і помережена групами карликових кущів. Край неба видніється довгий ланцюг гірських вершин із зубчастими гребенями, вкритими снігом. На всьому великому просторі нема щонайменшої ознаки життя, навіть натяку на нього. В сталевосиньому небі не
