Операція «Вольфрам» - Єжи Едігей
— Це трохи ускладнює справу, — мовив Арнонд Фок, — бо бразільці добре знають мене і довіряють мені. Пан Міллер для них — чужа людина, тож вони можуть мати застереження.
— Поїдете в Боазілію разом, — вирішив проблему Ціммерман, — і пан Міллер перестане бути для них чужим. Я потурбуюся про такі рекомендації, після яких усі двері в Ріо-де-Жанейро будуть відчинені для нього. Я маю зв'язки й по той бік океану. Дарма комісійних не беру.
— А як наші справи з фінансами? — запитав ліванець. — Бо ніхто не продасть мені корабель за обіцянку.
— Якщо буде угода, — пояснив Міллер, — і покупець прийме мою пропозицію, то нам відкриють кредит, за який ми купимо і руду, і корабель. Коли вантаж прибуде в Кейптаун, кредит буде покритий готівкою.
— Але ж документи на кредит будуть не в наших руках, — стояв на своєму ліванець. — Де ж тоді мій заробіток?
— У вас залишиться корабель.
— Не залишиться. Коли ми розвантажимо руду в Південній Африці, то іншому покупцеві нічого буде везти.
— Пан Габон має рацію, — визнав Ціммерман. — На кораблі він не заробить нічого, але може віддати його в оренду панові Міллеру.
— Однаково я нічого не зароблю на тому, — наполягав ліванець. — Мені доведеться витратити немало грошей, поки знайдеться відповідний покупець.
— Тобто ви хочете сказати, — уточнив Ціммерман, — що «небагато заробиш комісійних на старому кориті, яке стоїть на якорі»? Зрештою, наполегливий знайде покупця навіть у Стамбулі! Орендна плата за два місяці лише заокруглить ваш заробіток. Два місяці по двісті п'ятдесят тисяч доларів — це півмільйона, покладені задарма до кишені.
— Два місяці — то замало. Двісті п'ятдесят тисяч — також замало. На світовому ринку ціни значно більші. Я ще муситиму заплатити за реєстрацію і податок.
— Кому ви це кажете, пане Габон? — розсміявся Ціммерман. — Не майте мене за малу дитину.
— А я прошу не рахувати мого заробітку. За ці гроші я добре напрацююся й увесь ризик беру на себе. А ви, сидячи за столом, без жодного зусилля заробите десятки тисяч доларів.
— Панове, досить сперечатися, — різко втрутився Фок.
— Ми не сперечаємось, — захищався ліванець. — У такій серйозній справі все треба з'ясувати заздалегідь, аби потім не було непорозумінь. Все мусить працювати як годинник.
— Міллер заплатить за оренду, починаючи з дня, коли екіпаж зійде на корабель, і по той день, коли залишить його. Гаразд?
— Гаразд. Але не по двісті п'ятдесят тисяч. Принаймні на сто тисяч більше.
— Пане Габон, не слід надто натягувати струни.
— То скільки ви даєте?
— Максимум — двісті сімдесят.
— Триста.
— Різницю розділіть наполовину, — запропонував Фок.
— Нехай уже буде. Знову я втрачаю.
— Але ж ви не витрачаєте ані цента.
— Зате може бути скомпрометована моя фірма.
— Ваша фірма не має жодного корабля, і купили ви її за кілька десятків тисяч доларів, — знову засміявся Ціммерман. — Кому ви очі замилюєте?
— Проте в цілому вона коштуватиме близько трьохсот тисяч. Я дав лише завдаток.
— Коли ви доплатите решту, колишній власник передасть вам два кораблі, які плавають під прапором компанії. Перше ніж зв'язатися з вами, я добре вивчив стан справ Ліверпульської суднової компанії.
— Ці два старі невеличкі корита розлетяться в морі на друзки.
— На цьому також можна заробити, — буркнув Фок.
— А екіпаж для суховантажу? — поцікавився Міллер. — То мусять бути надійні люди.
— Я знаю одного чоловіка в Піреї, — відповів Ціммерман. — Такий собі Літакіс. Він дооре знається на подібних справах. Літакіс підшукає нам капітана й підбере надійний екіпаж. Це річ проста. Головне — пропхати нашу справу в Кейптауні й уладнати все в Бразілії. Коли ви зможете вилетіти туди?
— Навіть завтра.
— Я повернуся на три дні в Роттердам, а на четвертий буду в Ріо.
— Гаразд. Отже, через чотири дні ви зустрічаєтесь у Ріо-де-Жанейро в готелі «Шератон».
— Якщо це потрібно.
— Така умова покупця, — Ганс Ціммерман підвівся, даючи зрозуміти, що нарада скінчилася. — Аби остаточно все конкретизувати, вдруге зберемося після того, як пан Міллер матиме контракт з африканцями. До того часу пан Габон підшукає відповідний корабель, щоб потім швидко купити його.
Коли двоє бізнесменів вийшли, Ціммерман, сміючись, мовив до товариша:
— Бачиш, з якими злодіями доводиться мати справу? Кожен з них намагається обдурити іншого. Тому я одразу визначив кожному його роль і межу заробітку.
— Вони й так зароблять багато, не маючи ані цента. Злодійство, та й годі!
— Ти також нічого не маєш, а заробиш, мабуть, найбільше. Серед вас я найбагатший, а мені перепаде найменший шмат із цього пирога. Хоч моя роль не така вже й мала. Я мушу диригувати вами, слідкуючи, аби не пересварилися завчасу.
— І ти не видаєш ані цента, хіба що на коньяк та лікери, які ми випили. І зовсім не ризикуватимеш.
— Який там ризик! Якщо ви матимете гроші, то можна знайти тисячу способів, аби цього ризику уникнути.
— Де нам знайти покупця, котрому ми офіційно продамо вольфрам?
— Я вже думав над цим. Гадаю, можна буде намовити японців. Зараз це високорозвинена країна, з якою навіть американці мусять рахуватися. Японці мають тісні економічні зв'язки з Бразілією, тому офіційні власті дадуть дозвіл на вивезення руди в Японію швидше, аніж будь-куди. Окрім того, шлях від гирла Амазонки до Японії пролягає біля Південної Африки. Це дуже полегшує справу.
— Маєш рацію.
— Коли ти повернешся з Бразілії і матимеш у кишені попередній контракт з африканцями, то відразу полетиш у Токіо.
Розділ VI
«СІРІ ВОВКИ» ЧИ ЗВИЧАЙНІ СОБАКИ?
В аеропорт їхало четверо чоловіків: Ганс Ціммерман, Антон Міллер, водій та особистий секретар Ціммермана — невідомо якої національності молодик атлетичної статури. Бізнесмени сиділи позаду, а секретар біля водія.
— Ти купив цей «мерседес» в Англії, бо, бачу, кермо з правого боку?
— Так зручніше.
Проминувши вузенькі покручені вулиці Стамбула, вони виїхали на автостраду, що вела прямо в аеропорт.
— Від самого порому за нами їде якийсь сірий автомобіль БМВ. Я вже давно слідкую за ним. У ньому сидить двоє чоловіків: в темних окулярах і насунутих на чоло кашкетах.
— Можливо, вони також їдуть в аеропорт або в Адріанополь, — Ціммермана зовсім не схвилювали слова водія.
— Їдуть слідом. Я навмисно вибрав у місті не найкоротший шлях і намагався відірватися. Та вони увесь час тримаються за нашим авто.
— Про всяк випадок приготуйтеся, хлопці. А може, спробуємо все-таки утекти від них?
— Нічого не вийде, У них автомобіль, мабуть, потужніший.
— Сядь нижче, поглянь на мене, — порадив Ціммерман товаришеві, натягуючи на задню й бічні шибки жалюзі, зроблені з тонкої сталі.
— Автомобіль броньований, — додав секретар. — Хіба що