Візит доктора Фройда - Богдан Вікторович Коломійчук

— Здається, так...

— Здається чи так, Самковський?

Ад'юнкт знову поринув у свої записи.

— Так, — відповів він за хвилину, — за день до смерті на неї чекали.

Тепер уже Самковський не зводив очей зі свого шефа. Тим часом той рвучко підійшов до вішака і зняв з нього свого плаща. Ад'юнкт також схопився з місця.

— Який найкоротший шлях поміж вулицею Святої Софії і Оссолінських? — запитав одягаючись комісар.

— Зараз подумаю... Через... Цитадельну гору.

— Правильно, Самковський. А що особливого в Цитадельній горі?

— Вона досить стрімка.

— А ще?

— Поросла лісом.

— Отож-бо! Ідеальне місце, щоб підстерегти одиноку жінку.

— Але ж Цитадельна гора неподалік Дирекції пошти, де сталося вбивство. Ще вчора поліцейські обстежували це місце.

— Значить, погано обстежували, Самковський! Женіть туди всіх, хто зараз вільний, і самі ходіть зі мною.

Зрештою, як подумав згодом ад'юнкт, поліція прочісувала ліс у темряві. Тому зовсім не завадить, маючи додаткові здогади, перевірити це місце при денному світлі. В цьому його шеф був, безперечно, правий.

Вістович і Самковський дісталися вулиці св. Софії і звідти пішки рушили до Цитадельної гори, що височіла над цією частиною міста. Цитадельною її називали через військову фортифікацію, що стриміла на самій верхівці. Спорудили це укріплення понад п'ятдесят років тому, і складалося враження, що відтоді тутешнє військове командування ним не цікавилось. Попід самими стінами цитаделі росли вже чималі граби, тож при потребі з їхньою допомогою можна було б навіть потрапити досередини. Безперечно, в самому форті була військова залога, але перебувала там швидше з простого обов'язку, аніж виконуючи якусь серйозну військову функцію.

Вузенька стежка, протоптана в снігу, звивалася вгору і губилася там поміж дерев. Схоже, саме нею підіймалася Каміла Зборовська. Іншого зручнішого шляху, щоб дістатись звідси на Оссолінських, поліцейські не знайшли. Обережно ступаючи, вони подалися ним і дійшли майже до верхівки, доки врешті щось привернуло їхню увагу. Просто обабіч стежки сніг було акуратно розрівняно, але далі чітко виднілися людські сліди. Належали вони, безперечно, чоловікові, і досить високому на зріст, як зауважив комісар. Крім того, сліди були неприродно глибокими.

— Або цей тип надзвичайно товстий, — промовив Самковський, — або...

Він запитально глянув на шефа.

— ...або ніс на плечах щось важке, — продовжив той, відчуваючи, як на чолі в нього, попри холод, виступив піт.

Чоловіки обережно вирушили вздовж ланцюжка слідів, проте ті невдовзі обірвалися, розчинившись у безсніжному пагорбі. Зі сторони вулиці Оссолінських також підійшли двоє поліціянтів.

— Знайшли щось? — запитав їх Самковський.

Ті похитали головами і, скориставшись зупинкою, закурили.

— Обстежте все довкола пагорба, — наказав Вістович. — Десь-таки ті сліди мають продовжитись...

Однак пошуки минули безрезультатно. Врешті, один з поліціянтів указав на зграю круків, що клубочились за десяток кроків від них.

— Часто їм видно те, чого не бачимо ми, — мовив він упівголоса.

Усі перезирнулись.

— Гаразд, давайте перевіримо, — погодився комісар.

Чоловіки рушили просто в бік зграї, і щойно вони наблизились, птахи з криками здійнялись у повітря.

— Нічого не бачу, — нарікнув хтось.

— Гляньте сюди, — здавленим голосом сказав Самковський.

Він був за декілька метрів праворуч від них і стояв на краю невеликої ями. Вістович першим опинився поруч. В ямі з-під торішнього листя, перемішаного зі снігом, стирчав клапоть жіночої сукні.

— От виродок, — видихнув комісар, хоч це було саме те, що шукали всі четверо поліцейських.

В ямі, окрім сукні, було знайдено решту одягу, який, вочевидь, належав убитій. На змерзлому ґрунті лишився чималий слід крові і осколки від розбитої пляшечки жіночих парфумів. З усього було видно, що саме тут і загинула молода гувернантка. Упир, найпевніше, підстеріг її біля стежки, завдав удару по голові, а тоді заніс до цієї ями.

— Куди ж далі подався цей скурвисин? — мовив Самковський, так і не знайшовши слідів, які б вели геть від цього місця.

— Він пішов назад до стежки, — раптом сказав комісар.

— Тобто як?

— Дуже просто — по своїх же слідах. Старий, як світ, спосіб.

— Спиною вперед?

— А чом би й ні? Згадайте, було темно, тому ніхто й не зауважив такої дивної поведінки. Як, зрештою, і нападу на бідолашну жінку...

В снігу, поруч слідів, на поліцейських чекала іще одна знахідка — невеликий складаний ніж. Утім, хто його загубив, убивця чи жертва, сказати наразі було важко.

Львів, 26 лютого 1904 року

Одиночна камера, де тримали доктора Аркадіуша Тофіля, навіяла комісарові вкрай неприємні спогади про його власне перебування у в'язниці Данциґа. Щоправда, Вістович пробув там ледве дві доби, а Тофіль, серійний убивця, якого він свого часу викрив і заарештував, сидів тут уже два роки.

Їх залишили наодинці, і, хоч Вістович був озброєний та, безумовно, фізично дужчий, в'язня прикували кайданками до ліжка. При появі комісара доктор криво усміхнувся:

— A-а, пане Вістовичу... Відверто кажучи, вас тут зовсім не чекав...

Доктор був худющий, як тріска, а обличчя мав почорніле, ніби в сажотруса.

— Сам не сподівався колись іще вас побачити, — відповів поліцейський.

— Маєте цигарки? — одразу ж поклянчив ув'язнений. — Та знаю, що маєте... Дайте хоч одну. Я вже місяць не курив...

Комісар кивнув і, діставши з кишені портсигар, відкрив його перед доктором. Той тремтячою рукою висмикнув звідти цигарку і встромив її до рота. Вістович підніс йому запалений сірник.

— Господи, яке щастя, — мовив Тофіль, затягнувшись і видихнувши перший струмінь диму, — блаженство...

— Я залишу вам усі, — сказав Вістович, висипаючи вміст портсигару на бруднющий тюремний матрац.

— Ніколи б не подумав, що буду вам вдячний, — сказав ув'язнений. — Ви, до речі, перший, хто навідав мене за останній рік. Навіть духовні більше не приходять... Всі цураються.

— Вас це дивує? — не втримався від їдкого запитання комісар.

— Ні, звісно, ні... — доктор відвернув погляд. — Вбивця, маніяк, збоченець... Все розумію...

Могло здатися, що він кається, проте Вістович надто добре знав злочинців.

— Гаразд, до біса сентименти, — врешті змінив тон ув'язнений. — Що вам від мене потрібно? Чи пан зазирнув до мене, бо просто скучив?

Доктор при цьому зайшовся мерзенним хриплим смішком.

— Ні, звичайно, — сказав комісар, — але буду готовий залишити тут ще й пляшчину доброго коньяку.

— От чорт... — заскиглив той, наче з болю.