Вушко голки - Кен Фоллетт

— Про що це ти говориш? — розсміявся він. — Скільки чарок ти перехилила, поки мене не було?

— У нас буде дитина.

Він витріщив на неї широко розплющені очі, а потім хихикнув:

— Саме цього нам і не вистачало...

— Девіде!

— Господи... та коли ж це, в біса, сталося?

— Не так вже й складно здогадатися, — прикро відповіла вона. — За тиждень до весілля. Просто диво, що дитина пережила аварію.

— Ти вже ходила до лікаря?

— Та коли б?

— Тоді звідки ти знаєш?

— Та звідти, що в мене спинилися місячні, груди страшенно болять, мене нудить вранці, а мій живіт став на чотири дюйми більший, ніж раніше. Якби ти хоч іноді дивився на мене, для тебе це не стало б новиною!

— Ну гаразд.

— Та що з тобою таке? Ти ж маєш радіти!

— О, ну звичайно ж. Може, у мене народиться син і я водитиму його на прогулянки та вчитиму грати у футбол. Може, він ростиме й хотітиме бути схожим на свого батька — героя війни! Клятого безногого блазня!

— Девіде, — прошепотіла Люсі, опускаючись на коліна біля його крісла. — Девіде, будь ласка, не треба так думати. Твій син поважатиме тебе. І він хотітиме бути схожим на тебе, бо ти зміг узяти під контроль своє життя, бо ти у візку можеш робити вдвічі більше за будь-якого здорового чоловіка, бо ти мужньо та оптимістично справляєшся зі своїми труднощами.

— Годі вже твого співчуття, — урвав він. — Ти говориш, як фальшива святоша.

Люсі підвелася.

— Не вдавай, наче це моя провина. Чоловіки теж мають удаватися до засобів захисту.

— Тільки не тоді, коли треба захищатися від невидимих вантажівок у затемненні!!!

Вони обоє знали, що це вкрай слабке виправдання, і Люсі нічого не відповіла. Різдво зі свята раптом перетворилося на якусь нісенітницю. Усі ці клаптики кольорового паперу та стінах, ялинка, залишки гусака — до чого тут усе це? До чого тут її життя? Що взагалі Люсі робить на цьому нудному острові з чоловіком, який наче зовсім її не кохає? Навіщо народжувати дитину, яку вона не хоче? Чому б... Можна ж... Узагалі-то їй більше нікуди іти й більше нічого робити. Вона вже не може бути ніким, крім місіс Девід Роуз.

— Піду спати, — зрештою мовив Девід.

Він викотився на візку в коридор, виліз із крісла та задки заповз на другий поверх. Почулося, як він дотягнувся до ліжка, — потім під вагою його тіла скрипнув матрац. У куток кімнати впав його одяг, і ліжко ще раз скрипнуло, коли він влігся.

Ні, плакати Люсі не буде.

У неї промайнула думка: якщо допити цю пляшку бренді та прийняти ванну, то вранці вона, може, вже й не буде вагітна. Якийсь час жінка всерйоз про це думала, а потім дійшла висновку, що життя без Девіда, цього острова та дитини буде ще гіршим — бо буде порожнім.

Тож Люсі вирішила не плакати, не пити бренді й не їхати звідси. Вона просто пішла нагору, лягла біля свого чоловіка та почала слухати вітер, намагаючись позбутися зайвих думок. Так жінка й лежала без сну, аж поки чайки не почали вітати сірий світанок над Північним морем, який холодним світлом уповзав до кімнати. Зрештою Люсі заснула.

Прийшла весна, і всі негаразди відсунулися на потім — до народження дитини. У лютому сніг розтав, і Люсі на грядочці між дверима кухні та сараєм посадила квіти й овочі. Щоправда, ніхто особливо не сподівався, що там щось виросте. Потім жінка старанно прибрала весь будинок та оголосила, що якщо Девід знову захоче побачити чисті кімнати, то йому до серпня доведеться робити це самостійно. Також Люсі відправила листа матері й замовила цілу купу пелюшок та приладдя для в'язання. Звісно, їй запропонували повернутися додому на пологи, але жінка була переконана: якщо вона звідси поїде, то більше ніколи не повернеться. Люсі багато гуляла островом із енциклопедією про птахів, але скоро її тіло стало надто важким для далеких прогулянок. Пляшка бренді ховалася у шафці, куди Девід ніколи не заглядав, і, коли Люсі опановувала депресія, вона дивилася на ту пляшку і думала про все те, що могла втратити.

За три тижні до наміченої дати пологів Люсі сіла в човен, щоб поїхати в Абердин. На причалі її проводжали Девід і Том. Море добряче гойдало — вона й моряк навіть побоювалися, що пологи почнуться передчасно. На щастя, Люсі безпечно дісталася берега, і за чотири тижні вона на тому самому човні повернулася на острів із дитиною.

Девід не мав жодної гадки про те, як з'являються діти на світ. Він, мабуть, вважав, що у жінок пологи проходять не важче, ніж в овець. Чоловік анічогісінько не знав про біль переймів, неймовірне розтягнення плоті, післяпологовий біль та про те, що сестри в лікарні не дозволяють навіть торкатися дитини, бо ніхто, крім них, не був належним чином навчений та стерильний, щоб це робити. Девід просто бачив, як його дружина поїхала вагітною, а повернулася вже з чудовим білим згортком, у якому лежав здоровий хлопчик.

— Назвемо його Джонатан, — сказав Девід.

Малюкові дісталося ще три імені: Альфред — на честь батька Девіда, Малкольм — на честь батька Люсі й Томас — на честь старого Тома. Проте всі називали хлопчика Джо, бо він був ще замалий як на Джонатана, а тим паче Джонатана Альфреда Малкольма Томаса Роуза. Девід навчився годувати малюка з пляшечки, допомагати йому відригнути, змінювати пелюшки та навіть гратися з ним. Іноді чоловік саджав малого собі на ноги та вдавав коника, але здебільшого він мало та якось віддалено цікавився своїм сином. У Девіда був практичний підхід — як у медсестер. Люсі ставилася до малого зовсім інакше. Навіть Том був ближчим хлопчикові, ніж його батько. Жінка не дозволяла палити в кімнаті, де знаходився Джо, тому Том ховав свою велику люльку в кишеню, готовий годинами щось мугикати з малим, лоскотати його, допомагати купати та навіть просто дивитися, як він спить. Якось Люсі жартома спитала, чи не сумують вівці за його увагою, але старий лише відмахнувся, мовляв, вівці можуть поїсти і без нього, а він краще подивиться, як годують Джо. Том знайшов на березі шматок деревини та вирізав з неї фігурку, в яку заховав маленькі камінчики. Вийшло чудове брязкальце, яке хлопчик радісно схопив і