Вушко голки - Кен Фоллетт
Власне, нагорі є справжня суша, яку скелі оберігають він руйнації морем. Тут вільно росте та розмножується зелень. Здебільшого це жорстка трава, якої вистачає лише на те, щоб нагодувати кількох худих овець і утримувати на місці родючу землю. Є тут і декілька кущів — усі з шипами. Вони слугують прихистком для кролів. У східній частині острова на схилі відважно тримаються кілька сосон.
На височинах росте верес. Кожні декілька років чоловік — так, не дивуйтесь, на острові живе чоловік — випалює верес, щоб дати можливість траві вирости на його місці. Проте вічнозелений кущ однаково повертається — хтозна, як йому це вдається, — та відбирає у трави якусь частину землі. Відтак чоловік знову й знову його випалює.
Кролі живуть тут, тому що народилися на цьому острові. Вівці — бо їх сюди привезли. Чоловік — бо хтось має доглядати за худобою. А ось птахи оселилися тут просто тому, що їм подобається острів. Їх тут сотні. Тисячі. Довгоногі плиски злітають угору з тоненьким «піп-піп» та падають вниз із загрозливим «пе-пе-пе», наче «спітфайри», які атакують «месершмітів». Деркачів дуже важко побачити, але неважко почути, бо їх гавкання заважає спати вночі. Ворони та мартини. Цілі хмари чайок. Навіть кілька беркутів — їх чоловік відстрілює, бо знає, що, незважаючи на статті натуралістів і всіляких науковців з Единбурга, ті сволоти полюють на його овець, а не харчуються падлом.
Частіше за все на острів навідується вітер. Зазвичай із північного сходу, з країни фіордів, льодовиків і айсбергів. Із собою він приносить неприємні подарунки у вигляді снігу, рясного дощу, холоду та туману. Хоча іноді приходить і з порожніми руками — просто для того, щоб завивати, гнути дерева, виривати з корінням кущі та здіймати піну на хвилях моря. Цей вітер просто не знає втоми — і в цьому його помилка. Якби він приходив рідко, йому б вдавалося захопити острів зненацька та принести якісь суттєві збитки. Але острів звик до вітру та навчився йому протистояти. Кролі ховаються глибоко в ущелинах, дерева ростуть уже зігнутими у потрібний бік, птахи будують гнізда в захищених місцях, трава пускає глибоке коріння, а чоловік збудував низький міцний будинок з майстерністю, накопиченою у віковій боротьбі з таким сильним потоком повітря.
Будинок сірий — кольору моря, побудований із великого каміння, має крихітні вікна та щільні двері. Він розташований на східному кінці острова, коло «зламаного» кінця палиці, на верхівці пагорба. Звісно, доводиться протистояти дощу та вітру, але це не зухвальство, а необхідність пильнувати овець. Тут є ще один будинок, дуже схожий на цей. Стоїть він на іншому кінці острова, за десять миль, біля пляжу. Там ніхто не живе. Колись там мешкав інший чоловік. Він вважав, що зможе вирощувати тут корів, картоплю та овес. Три роки він змагався з вітром, холодом і неродючою землею, аж поки визнав, що помилявся. Це суворий острів, і тільки суворі істоти можуть тут жити: гостре каміння, жорстка трава, жилаві вівці, агресивні птахи, низенькі будинки та сильні чоловіки. Саме для таких місць винайшли слово «похмурий».
— Острів називається Штормовий, — оголосив Альфред Роуз. — Думаю, вам там сподобається.
Девід і Люсі Роуз сиділи на носі рибальського човна та дивилися вдалечінь понад хвилями. Стояв чудовий осінній день, типовий для листопада: повітря холодне, але сухе й прозоре. Слабке сонце де-не-де віддзеркалювалося від хвиль.
— Я купив його в 1926 році, — продовжував тато Роуз. — Ми думали, що буде революція, і доведеться десь ховатися від робочого класу. Кращого місця для того, щоб одужати, годі й шукати.
Люсі його радість здалася підозрілою, але острів дійсно справляв враження дуже милого — увесь такий природний і свіжий. Переїзд молодят дійсно був необхідний: час розпочинати окреме подружнє життя. Переїжджати від батьків у місто, яке постійно обстрілюють, було безглуздо, особливо коли жоден із них більше не міг нічим допомогти своїй країні — і тоді батько Девіда розповів, що має острів біля узбережжя Шотландії. Це звучало занадто добре, щоб бути правдою.
— Вівці теж мої, — сказав тато Роуз. — Щовесни з великої землі приїжджають їх стригти, і грошей за продаж шерсті вистачає якраз на платню Тому Мак-Авіті. Старий Том — вівчар.
— Скільки йому років? — спитала Люсі.
— О, та десь сімдесят чи щось таке.
— Він, мабуть, доволі ексцентрична людина.
Човен зайшов у затоку, і Люсі побачила причал, а на ньому — дві фігури: чоловіка та собаки.
— Ексцентрична? А хто б не був ексцентричним, якби прожив на самоті двадцять років? Він говорить зі своїм собакою.
— Як часто ви приїжджаєте? — запитала Люсі моряка.
— Раз на два тижні, місіс. Я привожу товари, які замовляє Том, — їх небагато, а ще його пошту — її ще менше. Ви просто напишіть мені список, і, якщо це можна купити в Абердині, я привезу.
Моряк зупинив мотор і кинув Тому мотузку. Собака бігав колами навколо свого хазяїна, не тямлячи себе від радості. Люсі поставила на причал ногу та легко вистрибнула з човна. Том подав їй руку. Його обличчя було наче зшите зі шматків шкіри, а з рота стирчала люлька з кришечкою. Він був ще нижчим за неї, але мав напрочуд здоровий вигляд. Товстішого твідового піджака, ніж у нього, ще треба було пошукати. Під ним можна було розгледіти в'язаний светр, який, мабуть, сплела якась сестра. А ще старий носив картатий картузик і військові чоботи. Ніс у нього був просто величезний, червоний та вкритий судинами.
— Радий з вами познайомитися, — ввічливо привітався Том, наче Люсі була однією з десятків його ранкових гостей, а не першою людиною за два тижні.
— Тримай, Томе, — моряк передав старому картонну коробку.
