Ліс духів - Жан-Крістоф Ґранже
Відімкнули замок. Вони переступили купу сміття й почали спускатися бетонними сходами. Жанна знову сперлася на руку Тена. До стелі прикріпили переносний ліхтар. Попри це освітлення, у підвалі було так темно, що пітьма здавалася матеріальною. Нездоланною.
– Тут висота – добрих п’ятнадцять метрів. Мабуть, зніс її сюди на спині…
Усе відчутнішим ставав запах стічних вод, повний нудотних випарів. До нього домішувався дух масла й бензину. А ще – гострий, пронизливий сморід, який виділявся на фоні інших запахів. Тхнуло смаленим поросям.
– Чим це смердить? – запитала Жанна.
Капітан підозріливо обернувся на неї. Від самого початку в нього на язиці крутилося запитання. Двоє слідчих суддів на одну справу – це на одного більше, ніж потрібно…
– Убивця, – сказав він, звертаючись до Франсуа Тена, – запік деякі частини тіла. Але є ще дещо.
– Ще дещо?
– Тут знайшли залишки дивної речовини. Експерти кажуть, це може бути лій.
– Що ви маєте на увазі?
– Тваринний жир. Схоже, він добре горить. І довго. Так убивця собі підсвічував. Криміналісти все вам пояснять. Нам сюди.
Ще одні двері. Кілька сходинок. І – шок. Замкнуте приміщення у двісті-триста квадратних метрів із похилою стелею. Стіни з чорного бетону, вкриті вологими плямами. Блискуча від стічних вод підлога. Справжня печера новітньої ери. Ери бетону й бензину. Колись була залізна доба. Потім бронзова. А тепер настала нафтова.
Світло прожекторів криміналістичної служби відбивалося в калюжах. Приміщенням снували експерти в масках. Вони один за одним кидали короткі погляди на новоприбулих, не припиняючи працювати.
Жанну знову охопило неоднозначне враження, яке їй навіювали місця злочину. Тут відчувалася жорстокість, але й також, і навіть більше, спокій, полегшення. Спокій убивці. Ця кров, цей труп, ця пошматована плоть складали ціну його умиротворення. Тут убивця вдовольнився. Втишився. Заспокоївся…
– Можна побачити тіло? – запитав Тен.
Капітан затис ліхтарик під пахвою й натягнув хірургічні рукавички. Тоді обережно відгорнув простирадло, що вкривало жертву. Промінь ліхтарика ніби випадково вихопив із пітьми труп. Жанна відсахнулася. У неї підкосилися коліна. Вона покликала на підмогу свій статус слідчої судді. Роки навчання. Непохитну впевненість у своєму покликанні. Думай як суддя і тільки як суддя.
Шматків було щонайменше п’ять.
Із тулуба з розпанаханим черевом стирчали, на місці плечей і стегон, білясті кістки. Усі чотири кінцівки було вирвано. Голову жінки, або того, що від неї лишилося, не було видно: вона була закинута назад. Волосся мокло в калюжі.
Попри жах, що парадоксально сліпив Жанну своєю непроникною пітьмою, їй в око впали кілька деталей. Білість шкіри. Огрядність тіла. Її плечі й стегна були округлі, немов відшліфовані водою скелі. Жанна пригадала скульптури Жана Арпа. Білі м’які фігури, без рук і без ніг, що так і манили своїми чистими обрисами, аж хотілося їх погладити…
У темряві Жанна розрізнила розкидані руки й ноги. Наполовину пожерті. Місцями попечені. Вдалині, попід стіною, також лежала купа сірих тельбухів, що, злипнувшись, мокли в брудній воді.
Жанна усвідомила, що всі навколо мовчать. Усі були однаково шоковані: Тен, Райшенбах, Леру, секретарка… Вона підійшла ближче до страхітливої сцени, яку нерішуче освітлював своїм ліхтариком капітан. Жанна помітила рану на горлі, перерізаному від вуха до вуха.
– Можете посвітити на обличчя?
Капітан не ворухнувся. Жанна взяла з його рук ліхтарик і скерувала промінь у потрібному напрямку. М’язи й кістки обличчя змішалися під шкірою в суцільну масу. Його вкривала фіолетова гематома, схожа на величезну винну пляму. Убивця лупив свою жертву каменюкою чи якимось обухом. Не раз. Під шкірою зібралася й згорнулася кров. Це означало, що під час цих тортур дівчина досі була жива. Жанна також помітила згустки крові в кучерях: вбивця розбив їй череп. Поміж розпатланого волосся виднілися шматочки мозку.
Жанна перевела ліхтарик на живіт. Розпанаханий вертикальним порізом від грудної клітки до таза. По боках – рани, подряпини, отвори. Можливо, навіть малюнки. Бракувало однієї груді. Інша звисала. Жанна здогадалася, що вбивця занурювався обличчям у ці рани й кусав м’язи. Кожен укус шматував шкіру по краях отвору. Злочинець оголював плоть, а тоді впивався в неї зубами. Йому не подобається шкіра. Він хоче доторкатися до ніжного, ще теплого м’яса, відчувати тканини м’язів, твердість кісток…
Жанна посвітила ще нижче. Пах. Вона передбачала, що та зона постраждала особливо сильно. І мала рацію. Вбивця роздер лобок. Зубами. Або руками. Він відгорнув шкіру по боках і впивався зубами в органи, всмоктував кров, випорскував її назад кривавими струменями. Жанна не була патологоанатомом, але здогадувалася, що вбивця зжер усі геніталії цілком. Статеві губи, клітор, труби, матку… Проковтнув усе. Поглинув ці дорогоцінні частини, символи жіночності.
Раптом у Жанни сяйнув здогад. Убивця – жінка. Горгона, яка хотіла заволодіти плідністю своєї жертви. Як папуаси з’їдають серце чи мозок своїх ворогів, щоби перейняти певні їхні риси. Жанні на думку спали слова. Слова, які їй вбивали в голову в церкві, у її перше причастя: «Хто тіло Моє споживає та кров Мою п’є, той у Мені перебуває, а Я в ньому»[14].
Жанна помітила відображення свого блідого обличчя в калюжі. Боже мій, я зараз зомлію… Щоб повернути собі солідний вигляд, вона простягнула ліхтарик капітанові й обернулася до Тена.
– Перша була в такому ж вигляді?
Суддя не відповів.
– Ти бачив тіло чи ні?
– Лише на фото. Коли я приїхав, його вже забрали.
– Але там усе було так само?
Суддя спромігся лише кивнути. До них долинув якийсь голос. Кремезний чоловік із великим черевом, утиснутим у синє поло «Ralph Lauren», бурмотів у диктофон. Йому було за шістдесят, він мав матову шкіру й сиве волосся з проділом посередині. Ніс із горбинкою. Маленькі блакитні очі. Його погляд здавався жвавим, смішливим і якимось водянистим. Але було в ньому й щось агресивне, щось недоречне. Ніби ці прозорі очі не мали жодного стосунку до цього засмаглого обличчя.
– Ланґлебе, – прошепотів Тен. – Судмедексперт. Клянусь, якщо цей розумник знову почне мені тут філософствувати, я його в сраку виграю.
Суддя представив йому Жанну. Вони механічно потиснули руки.
– Схоже, я знаю, як він діє, – сказав медик, засовуючи диктофон до задньої кишені джинсів.
– Ми тебе слухаємо.
Той підвів голову, киваючи на арматуру на стелі, де висіли неонові лампи.
– Він підвішує дівчину он там головою донизу. Розквашує їй обличчя й перерізає горло. Як забивають свиней на фермі. Він користується добре наточеним ножем. Краї рани акуратні. Ріже зліва направо. «Щурячий хвостик», тобто кінець порізу, не залишає сумнівів. Цей покидьок – правша. І можу вам сказати, що рука в нього не труситься. Я вже
